Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

41.2

Кордон із Даядом майже не охоронявся.  Король Ектор довіряв сусідам. 

Цим Бір і скористався, але все ж таки пильно дивився на всі боки – боявся, що його помітять.  Ніякий представник  влади не має права приїжджати в сусідню державу наче розбійник, без супроводу, не отримавши дозволу.

Але обставини  сприяли порушникові кордону.  День видався похмурим і вологим.  Потемніло швидко, дрібний дощ сіявся суцільною пеленою, і вже за кілька кроків не можна було нічого розгледіти навколо.

Бір розумів, що поселення десь близько, але зовсім не знав околиці Уаджита – він завжди в'їжджав у місто в супроводі слуг  та  по головній дорозі.

Чаклун зупинив коня, озирнувся на всі боки, не бачачи, але інстинктивно відчуваючи неподалік присутність житла.

З дощової завіси з'явилася фігура дівчини і поманила Біра за собою.

Чаклун направив коня в той бік і скоро заїхав у двір невеликого, але добротного, дерев'яного будиночку. Двері відчинилися, запрошуючи всередину.

Він спішився, залишив коня під навісом, коло складених  тюків  з сіном, і увійшов у темний передпокій, просочений запахом сирої шкіри. 

– Сюди! – сказала Лула, проводячи Біра в маленьку кімнатку, де крім круглого столу і вузького ліжка нічого не було.

Чаклун  гидливо  оглянув убогі стіни і низьку, трохи підкопчену стелю.

Лула метнулася в кухню, принесла звідти табурет, вкритий грубо виробленою шкірою.

Лула не наважилася привести Біра в будинок своєї матері. Навіть у прибудову, де мешкала Патіша. Увечері вся її сім'я в зборі, і поява таємничого гостя, не схожого на звичайного селищного жителя, могла багатьох зацікавити.

На краю селища мешкала самотня бабця – подруга Патіши.

З нею-то Лула і домовилася, спокусила  стару дорогоцінною каблучкою і сказала, що їй потрібне місце для побачення на один вечір.

Та не була надто допитливою, прийняла подарунок і залишила будинок у розпорядження Лули, звісно, за умови, що все пройде пристойно: тихо і спокійно. Вона навіть приготувала для Лули свіжу білизну, щоб застелити ліжко, якщо знадобиться.

Бір сів на табурет.

Лула щільніше задернула  штору, закриваючу маленьке вікно, і встала навпроти. 

Чаклун окинув красиву струнку дівчину уважним поглядом. Він одразу зрозумів, яку роль та  виконує при дворі. Занадто гарна, занадто свіжа, так і пашить пристрістю!

Бір відчув сплеск жадання, але вирішив, що зараз – не час. Розважитися можна і опісля.

–  Кажи, що там у тебе!  – звелів  він.

– Ви з'ясували, що саме поцупила у вас та нахабна дівка? – запитала Лула, зі свого боку пильно роздивляючись чаклуна, прикидаючи в думці, які блага вона зуміє з нього вичавити, якщо поведеться розумно.

Раніше Лула не думала зраджувати Адвіану, боялася, що принц дізнається. Ні, мститися, він, звісно, не стане, але інтерес до неї, напевно,  втратить.

А Бір… Не красень, але досить привабливий, незважаючи на вік. До того ж, якщо правильно скористатися ситуацією, то можна розраховувати на подарунки навіть дорожчі, ніж вона отримувала від Адвіана.

Бір усміхнувся сам собі. Від проникливого чаклуна, який перепробував за своє життя дуже багато жінок, не сховалася та задумка, що немов блискавка, промайнула в невинних, широко розкритих очах дівчини.

– Так, з'ясував. Обіцяю, що  щіро віддячу тобі за таку цінну інформацію.

– Так от, слухай, – Лула заклала руки за спину, – Це ваш принц Ренальд допоміг клятій дівці втекти із замку.

Про це чаклун знав, але не подав виду, тільки кивнув.

– Добре. Ще що?

– Адвіан зібрався з нею одружитися! Закохався в неї до нестями. І як встиг, за такий короткий час?

– Одружитися? – повільно перепитав чаклун і розпечена хвиля ревнощів облила його серце.

Незважаючи на всі перепони, він не збирався відмовлятися від Інги, Що   далі від нього йшла, тим бажанішою ставала. 

Чаклун багато чим готовий був пожертвувати, аби заволодіти дівчиною. І це почуття  чаклун не міг контролювати. Воно  персилювало його волю.

– Так, одружитися! І це зводить мене з розуму! – енергійно заговорила Лула, інтуїтивно вгадавши в Бірі союзника, – Він закохався в цю дівку, як хлопчисько. Він ніколи ні в кого не закохувався. Я розуміла, що йому рано чи пізно доведеться одружитися, і не заперечувала, бо знала: ніхто, крім мене, не зуміє дати йому те, чого він бажає... А тепер... Ця Інга... та що він у ній знайшов? Дрібна, худа, очі на пів обличчя! До того ж, із людського світу! Та що він у ній розгледів?  – обурено  вигукувала  Лула.

– Так, – з розстановкою повторив чаклун, охоплений солодким спогадом, – очі на пів обличчя, – і одразу ж стрепенувся, – Заспокойся і не верещи... Якщо допоможеш мені, обсиплю золотом, зрозуміла? Ні в чому більше не знатимеш скрути.

– Усе зроблю що буде потрібно... Принц мій, він мені належить! – Лула вдарила себе кулачком у груди, – а ця клята шльондро його в мене відбирає...

– Вони досі в замку?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍