Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Прибічники Михайла Грушевського підтримували ідею влади рад селянських та робітничих депутатів — це також «дуже мало різнилося від большевизму»[454]. В останній день роботи Конгресу вони, до слова, провели свою конференцію, на якій підтримали перехід влади «до рук клясових органів, себто Рад Селянських і Робітничих Депутатів» та обрали окремий Центральний Комітет.

Нарешті, третя група, т. зв. «правиця», стояла на ґрунті демократичного соціалізму західноєвропейського, так би мовити, ґатунку.

Очевидно, що ці фракції репрезентували три відмінні інтенції українського політичного життя, хоча деякі дослідники вважали, що в основі поділу УПСР лежали, зрештою, лише особисті непорозуміння їхніх лідерів. Так, наприклад, Стахів писав: «якщо йдеться про становище Швеця і Шаповала до особи М. Грушевського в тім часі, то тут <...> рішальним моментом була визначна індивідуальність Грушевського, якої не терпіли тодішні урядові кола»[455]. В кожному разі беззаперечним є те, що саме ця обставина, а також безперестанні чвари з принципових питань в есерівському середовищі не дозволили провести на голову Конгресу кандидатуру колишнього голови Центральної Ради.

Слід додати, що творці Конгресу вдалися і до сегрегації за політичною ознакою. До участі у форумі не були допущені діячі націоналістичної самостійницько-державницької орієнтації — Микола Міхновський та Іван Луценко, брати Володимир та Сергій Шемети, а також група від хліборобів-державників на чолі з братами Коваленками[456].

Чого прагнули «делегати» Конгресу?

Уже перші години зібрання в Оперному театрі Києва засвідчили, по-перше, що «<...> найбільша фракція конгресу, Селянська Спілка, разом з есерами, залишалася паралізована своїми внутрішніми суперечками ще в більшій мірі, ніж це було до початку конгресових нарад. Інші українські фракції також не виявляли потрібної ініціятиви й активности».

В цих умовах, за словами Мазепи, ключову роль відіграли 40 представників УСДРП та їхня «група підтримки» з Галичини. При цьому останній «було важко розбиратися в тодішніх надзвичайно складних відносинах на Великій Укра­їні»[457].

Зал Київської опери (нині Національна опера України, сучасний вигляд), в якому проходили засідання ТКНУ. Джерело: https://www.opera.com.ua/about/plan-zali

По-друге, учасники Конгресу мали діаметрально протилежні погляди на принципові питання майбутнього державного устрою, задля вирішення якого вони, власне, нібито були обрані та з’їхалися до Києва. За словами того-таки Мазепи, «<...> перед Конгресом стояла дилема: або висловити довір’я Директорії, залишаючи її склад без змін, або замість Директорії передати право верховної влади т. зв. “малому конгресу” в складі 41 члена, на чому... настоювала фракція есерів (центральна течія на чолі з Грушевським та ін.)»[458].

За даними, які наводить Стахів, більшість есерів заявила, що підтримуватиме такі принципи:

— відновлення законів Центральної Ради та ствердження законів, виданих Директорією, як основи майбутньої держави,

— «державні органи влади — як у центрі, так і на місцях, мусять належати колективам, складеним із представників трудового люду — селян і робітників, обраних на підставі рівного, безпосереднього виборчого права, способом таємного і пропорціонального голосування»,

— «органом верховної влади має бути Всеукраїнський Конгрес Трудового Народу із делегатів, обраних по вище зазначеному способу з виконавчим органом, — відповідальна перед ним Рада Народних Міністрів»,

— «верховна влада зараз належить нинішньому Конгресові Трудового Народу України»,

— будь-що-будь досягти «повного об’єднання в скорім часі всіх українських земель в одну Українську Трудову Республіку»[459].

Вимоги меншості цієї партії, у свою чергу, передбачали:

— розпуск Директорії,

— негайне формування Трудовим Конгресом замість неї «колективної влади на трудовім принципі»,

— тимчасове — до формування нового кабінету — ведення справ Радою Народних Міністрів,

— належність місцевої влади «в Галичині, Буковині та Угорській Україні <...> місцевим органам демократично сконструйованої влади»,

— негайний початок переговорів з тими політичними силами, «які підняли боротьбу проти Директорії» з метою захисту УНР «від зовнішніх імперіялістичних і внутрішніх контрреволюційних замахів».

Центральний пункт вимог меншості українських соціалістів-революціонерів був сформульований так: «Для продовження діяльности Трудового Конгресу утворюється Малий Конгрес по пропорції 1 на 15 повного Конгресу, то значить з 41 члена; Малому Конгресові доручається скликати повне зібрання Конгресу при найближчій можливості, а до того часу Трудовий Конгрес передає всі права верховної влади Малому Конгресові»[460].

Третя платформа, представлена «незалежною» фракцією УСДРП, передбачала:

— оголошення України «незалежною соціялістичною республікою»,

— передачу влади радам робітничих і селянських депутатів,

— мирні переговори з російським радянським урядом,

— виведення з України «чужостороннього імперіялістичного війська»,

— саморозпуск Трудового Конгресу,

— «передачу влади робітничо-селянським радам і скликання Конгресу робітничо-селянських рад України, який вже і має утворити нормальний лад Української Соціялістичної Республіки Рад і організувати постійний уряд»[461].

Четверта платформа — есдеківської більшості:

— «цілком відкидала» організацію влади в центрі і на місцях у формі рад робітничих і селянських депутатів,

— містила підтримку «тільки принципу власти, основаного на вселюднім, прямім, рівнім і пропорційнім виборчім законі, з закритим голосуванням»,

— «розуміла» «власть трудових мас в Україні у формі демократичного парляменту Української Народної Республіки»,

— місцева влада «має належати органам місцевого самоврядування, обраним всенародним голосуванням».

Така концепція передбачала, що верховна влада в УНР до скликання парламенту повинна належати Директорії «з уведенням в її склад представника від Західної України, причім Конгрес Трудового Народу України має полишити після себе постійно працюючі комісії з контрольними функціями: земельну, адміністративно-політичну, військову, міжнародну, фінансову, народньої освіти, комунікації і праці». Місцеву владу — аж до часу її перевиборів — мали «представляти уповноважені правительством комісари, які мають працювати під контролем і в контакті з місцевими, повітовими і губерніяльними радами, складеними із пропорціонального представництва селян і робітників».

Бунд устами Рафеса заявив, що буде «боротися за заведення совєтської системи в Україні». Поалей-Ціон, точку зору якого представив Абрам Ревуцький (1889—1946 рр.), підкреслив: «всім соціялістам всіх партій» необхідно «творити державу такою, якою вона повинна бути, а не як вона, дякуючи випадково склавшійся ситуації, зараз виглядає»[462] .

Очевидно, що примирити ці концепції між собою було неможливо за визначенням. Долю голосувань визначали ситуативні домовленості між частиною есдеків, частиною есерів та делегатів від «Селоспілки» і фракції галичан. Саме цей блок «остаточно вирішив постанови Конгресу».

23 січня Конгрес відкрився доповіддю Винниченка «і було цілком присвячено справі прилучення Галичини, Буковини й Угорської України». «Позитивне» рішення було ухвалено одноголосно — очевидно, так само, як і так званий Акт Злуки, який наскільки патетично, настільки ж безпідставно стверджував: «Однині є незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну Самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду»[463].

23 і 24 січня відбувалися наради фракцій. 25-го пленарні засідання відновилися. Перед делегатами виступали з «одчотом» і члени Директорії, і міністри нового уряду. Кожен торочив своє. Знову відзначився Винниченко — його красномовство воістину меж не знало. У короткому «одчоті» про Винниченкову промову знаходимо і «гетьманську наволоч», і «канчуки гетьманських посіпак», і всюдисущих «ворогів, готових одурити народ», і більшовиків, які «йдуть, щоб забрати хліб, худобу та пашу». В цілому його промова на Трудовому Конгресі продемонструвала «брак виразно накресленої програми діяльності Директорії на майбутнє», у виступі не містилося «зазначеного становища до принципів конституції, яку повинен був ухвалити Конгрес, ні до дальшого пляну реформ у су­спільно-громадській ділянці. Все те