Читати книгу - "Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла"

ви настраждались,

Поки ми болісних пут із вас не зірвали й з понурих,

Де лише пітьма, глибин — на денне не вивели світло».

Так він сказав. У відповідь мовив Котт незрівнянний:

Що ти прорік — те, божественний, знаємо: духом і мислю

Над усіма ти стоїш, хіба ж не вберіг ти безсмертних

Чи не зарадив біді, од якої аж кров леденіє?

Це ж бо твоїм завбачливим промислом із попідземних

Тьмяних глибин, із заковів увільнені, ми повернулись,

/660/ Ласки уже й не чекаючи, наш володáрю Кроніде!

Нині ж ми пильним умом і духом розважним рішуче

Владу твою відстояти готові у битвах жорстоких,

Проти Титанів-богів безжальну війну розпочавши», —

Мовив. Боги ж на те слово лише головами схитнули —

Згоду дали, й війни запрагнули в серці своєму

Більше, аніж дотепер. Жахливу борню пробудили

Всі вони купно цього ж таки дня — і жінки, і мужчини,

Дужі Титани-боги, як і ті, що родились од Крона,

Й ті, що з Ереба вивів їх Зевс, із пíтьми — на світло,

/670/ Сповнені вщерть і снаги, й надмірної м’язів потуги.

Сотня рук із рамен однаково всім їм стреміли

І п’ятдесят, мов вежі, голів угору знімалось

Понад плечами й міццю налитим усім їхнім тілом.

От яка сила до бою страшного з Титанами стала:

В кожного — в дужих руках важенний скелі уламок.

А проти них — рішучості сповнені грізні Титани

Вже шикували ряди. Силу рук являли страшливу

Ті, як і ті, — й заревло в неозорому безкраї море,

Важко зітхнула земля; здригнувшись, у широчінь всю

/680/ Ахнуло небо й затрясся Олімп до самого коріння,

Щойно зітнулись вони. Аж до Тартару[82], вкритого млою,

Струс цей сягав — тупіт ніг луною там оддавався,

Бою оглушливий грім, разючий ляскіт ударів —

Одні на одних вони цілі гори із грюком метали,

Крики з обох сторін ударялись об зоряне небо[83],

Крики ті, гуки зливались в одне дике ревище бою.

Гніву свого вже не стримував Зевс: кипучою жовчю

Сповнилось серце його, й усю міць одразу явив він —

Миттю із неба зійшов, а тоді й зі сніжного Олімпу -

/690/ І блискавиці взявся метать; грім за громом періщив

Із блискавицями навперебій, невпинно мигтіли

Стріли святого вогню, нездоланній правиці послушні.

Аж двиготіла-гула з краю в край земля життєдайна

В полум’ї вся, затріщали в пожежі й ліси неозорі.

Жаром скипав суходіл, Океан і море безплідне

Гнали не хвилю — вогонь. Синів Геї, Титанів, убивчий

Жар овівав, до Етеру священного той розбуялий

Пломінь звивавсь; хай які були дужі, а вічі сліпив їм

Блиск блискавиць і розблиск громів укупі летючих.

/700/ Жар небувалий весь Хаос[84] пойняв. І якби хто на власні

Очі уздрів те й на вуха — почув, то сказав би, напевно,

Що із Землею — Небо широке раптом зіткнулось,

Так-бо й справді було б, якби Небо, враз обвалившись,

Впало на Землю й на друзки її геть усю роздробило, —

От як гримів увесь світ, коли звада зайшла між богами!

Пилу клуби, землетрусом підбиті, знялись із вітрами,

Грім, блискавиці стрімкі, вогню миготливого стріли,

Зевса великого зброя, жахні з обох сторін крики —

Разом змішалось усе, і двигтіло, й гуло доокола

/710/ В вирі шаленім борні — того чину жахаючий вияв.

Бій вже спадав. Але й перед тим, напираючи люто

Одні на одних, змагались вони між собою завзято.

Ці ж, таки в перших рядах, запеклий бій зав’язали —

Котт, Бріарей і спраглий боїв — нестриманий Гіес.

Брил зо три сотні нараз на Титанів градом летіло

З рук їхніх дужих. І так, жбурляючи ті каменюки,

Гнали Титанів углиб, під землю широкодорожню,

Й там їх у пута важкі пов’язали — тих, що у битві

Силою рук подолали, дарма що такі були горді,

/720/ Й так їх під землю глибоко кинули, як над землею —

Небо: аж так од нас віддалений Тартар імлистий —

Дев’ять днів і ночей ковадло мідне летіло б[85],

Кинуте з неба, й лиш на десятий — на землю б упало;

Дев’ять днів і ночей летіло б мідне ковадло,

Кинь його хтось із землі, — й на десятий впало б у Тартар.

Мідна круг нього стіна, потрійна ніч розпливлася

Довкола пащі його, а над нею з імли проростає

Корінь живильний землі і моря безплідного корінь.

Там ото й скриті Титани-боги, у млі попідземній,

/730/ Волею Зевса-отця, що згромаджує хмари у небі,

В затхлій місцині сирій, де землі велетенської межі.

Годі вийти відтіль: Посейдон закрив мідні брами,

Мури з обох боків ту місцину глуху замикають.

Там — і Гіес, і Котт, Бріарей там, духом великий,

Зевса дозорці живуть, волóдаря-егідодержця.

Там і землі темноликої, й Тартара, де непроглядні

Мряки, і моря безплідного, й неба, що зорями сяє,

Сходяться поряд начала всього, водночас і межі,

Млисті, сирі, що й богам огидно туди зазирнути, —

/740/ Прірва, така глибина, що й за рік її дна не сягнув би,

Хто б, у ту браму ступивши, ішов: за вихором вихор

Так би й носив то сюди, то туди його; та й для богів це,

Хоч і безсмертні вони, — неабияка небезпека.

Ночі невидної млиста оселя там, дика й понура,

В хмарах темно-синіх вона, у безодні тій, тоне.

Там,