Читати книгу - "Нічний черговий"

моя мати: мені було тоді п'ять років, і я хворів на кір.

Я зовсім не сподівався скінчити цей вечір таким чином. Прийом у чудовому колоніальному будинку був стриманий і спокійний. Я приїхав рано; мене повели нагору, щоб дати можливість помилуватися дітьми Хейлів. Поки прибула решта гостей, я змушений був теревенити з Вівіан, дружиною Хейла, яку бачив уперше. Це була гарненька білявочка, трохи перевтомлена з вигляду. Виявилося, що Хейл досить багато розповідав їй про мене за ці роки.

— Джеррі казав,— щебетала місіс Хейл,— що після Вашінгтона ви були, як ковток свіжого повітря. Він так любив ходити з вами на лижах, з вами і вашою дівчиною Пет, я не помиляюсь, її звуть Пет?

— Так.

— Він казав, — сподіваюся, це вас не принизить, — що ви обидва — кристально чесні люди.

— Це мене не принизить.

— Він був дуже занепокоєний, коли дізнався, що ви... ну, більше не разом з Пет. І що ви взяли й зникли. — Очі місіс Хейл уважно вивчали моє обличчя, намагаючись прочитати на ньому відповідь на своє німе запитання.

— Тільки я знаю, де мені довелося побувати.

— Якби я не зустріла Джеррі, — сказала місіс Хейл, і щирість раптом зробила її молодшою,— я б не мала нічого, нічого. — У двері подзвонили.— Ну що ж, друже, прийшла наша весела юрба... Сподіваюся, ми ще побачимось, поки ви у Вашінгтоні...

Решта вечірки пройшла ніби в тумані, але не через випивку. Я ніколи багато не пив. Але імена мінялися в такому шаленому темпі — сенатор Такий-то, конгресмен Такий, конгресмен Сякий, його превосходительство, посол Ось-якої країни, містер Порожнє місце, який працює у «Вашінгтон пост», місіс Як-її-там — важливий гвинтик у машині правосуддя... Розмова точилася про людей, що були неймовірно впливовими, відомими, нікчемними, дивилися на все крізь пальці, красномовно описували Росію і розповідали про новий закон, від якого волосся ставало сторч.

Хоча я майже не розбирався в соціальній структурі столиці, помилитися було важко: у вітальні зібралися справжні представники влади. За вашінгтонськими стандартами усі присутні були особами значнішими, ніж хазяїн, який ще тільки посувався по шляху вгору, десь у середніх лавах міжнародних чиновників, і не міг, з огляду на свою платню, дуже часто дозволяти собі подібні прийоми. Але Вівіан Хейл була донька сенатора, якого обирали на два строки, і який, крім того, володів більшою частиною штату Північна Кароліна. Мій друг вдало одружився. Цікаво, що б вийшло, якби я взяв собі багату дружину? Але мені такі ніколи не траплялися.

Так я і стовбичив серед них, увесь час тактовно тримаючи в руці склянку, злегка морщився, коли в розмові відчувалася дія алкоголю, і всміхався, як маленький хлопчик, що вперше потрапив у балетну школу. Цікаво, як Хейл може все це зносити?

Місіс Як-її-там, чиї руки й вуста тепер мене пестили, виявилася тією самою особою, що має вагу в системі правосуддя. На вигляд їй було років тридцять п'ять, але вона була ще дуже гарна, з ладною фігурою, свіжим рум'яним обличчям, великими темними очима і м'якими темно-русими косами (як у мене), що спадали їй на плечі. Ми опинилися поряд в якомусь закутку, і вона сказала:

— Я спостерігала за вами. Бідолашний, ви мені нагадуєте покинутого на безлюдному острові. Ви, звичайно, не житель?

— Не житель? — повторив я, спантеличений.— Чого?

— Вашінгтона.

— Невже так помітно? — всміхнувся я.

— Ще й як, чоловіче. Але ви не бентежтесь. Я завжди хапаюся за можливість поговорити з кимось, хто не працює в урядовій установі.— Вона подивилася на годинник.— Сорок п'ять хвилин. Я виконала свій обов'язок. Ніхто не зможе сказати, що я не вмію поводитись у порядному товаристві. А зараз час ушитися звідси. Граймсе, ви вечеряєте самі?

— Так.— Я був здивований, що вона запам'ятала моє прізвище.

— Підемо разом чи по одному?

Я засміявся.

— Як ви забажаєте, місіс...

— Коутс, Евелін Коутс. — Вона широко всміхнулась, і я відзначив, що її вуста створені для усмішки. — Підемо разом. Я розлучена. Мені йти попереду?

— Так, мем.

— Розкішний чоловік.— Вона легенько торкнулася моєї руки.— Я зачекаю на вас у холі. Будьте гарним хлопчиком, скажіть господарям «до побачення».

Я стежив, як вона, владна і впевнена в собі, протискувалася через залюднену кімнату. Ніколи раніше не зустрічав я таких жінок. Але навіть тоді я ні на мить не уявляв собі, що вечір скінчиться саме так. Ще ні разу в житті я не йшов у ліжко з жінкою з першої зустрічі. Я був доволі сором'язливий з тим моїм заїканням і до смішного юним виглядом, ніколи не вважав себе особливо привабливим і завжди почував себе з жінками дуже незграбним. Я примирився з думкою, що красуні дістаються іншим, і навіть дивувався, що така гарна дівчина, як Пет, могла зі мною зустрічатися. На щастя, я не відчував притаманного більшості чоловіків потягу до влади над жінками, а залишки релігійного виховання оберігали мене від безладності зв'язків, навіть коли я мав можливість розважатися таким чином.

Місіс Коутс повезла мене до французького ресторанчика, дуже гарного, як на мене.

— Сподіваюся, ви страшенно багаті,— сказала вона.— Тут шалені ціни. Але ж ви справді страшенно багаті?

— Страшенно.

Вона, примружившись, вивчала мене через стіл.

— Ви не дуже схожі на багатія.

— Гроші в нашій родині передаються в спадщину,— відповів я.— Ми не любимо хизуватися своїм багатством.

— Що ж це за старовинна родина?

— Розкажу якось іншим разом, — ухилився я від відповіді.

Вона стала розповідати про себе, не вимагаючи, однак, взаємної відвертості. Вона була юристом, працювала в якомусь відділі Міністерства юстиції, жила у Вашінгтоні вже одинадцять років; її чоловік був офіцером військово-морського флоту і страшенною тварюкою; дітей у них не було, і вона їх не хотіла; коли в неї траплявся вільний час, їздила в Гемптон на Лонг-Айленді: там вона плавала і гуляла в парку; її бос уже п'ять років намагається переспати з нею, але в усьому іншому він — серденько; і нарешті їй самою долею призначено бути обраною в Конгрес. Говорила вона несподівано тихим мелодійним голосом, але час від часу тон її мінявся: вона неабияк розважала мене, даючи стислі, але влучні й вичерпні характеристики іншим відвідувачам ресторанчика. Там був сенатор, з яким дівчата боялися залишатись наодинці у ліфті; другий секретар посольства, що напивався як чіп на дипломатичних