Читати книгу - "Спокута сатани"

кращий, ніж уранці, Джеффрі, і я гадаю, що ваші справи вдало владналися. А що ви ще сьогодні робили?

Уже сидячи за столом, де нам прислуговував похмурий Амієль, я переповів князеві всі мої ранкові пригоди, особливо зосередившись на зустрічі з редактором, який напередодні відхилив мій рукопис і який, я був певен, тепер охоче пристане на мою пропозицію.

Ріманський слухав уважно, час від часу посміхаючись.

− Звісно, − сказав він, коли я скінчив, − нічого дивного немає в поведінці цього поважного пана. Він виявив чудову скромність і витримку, не погодившись відразу на вашу пропозицію. Його кумедне лицемірство у проханні дати йому час на роздуми тільки доводить, що людина він тактовна і далекоглядна. Чи уявляли ви собі коли-небудь людське сумління, якого не можна було б купити? Мій приятель Папа продасть вам спеціально зарезервоване місце на небі, якщо ви добре заплатите йому на землі! Нічого не дається задарма на цьому світі, крім повітря й сонячного світла; решта купується − кров'ю, слізьми, подекуди благаннями, але найчастіше грішми.

Мені здалося, що Амієль, який стояв за стільцем свого пана, посміхнувся на ці слова, й моя інстинктивна неприязнь до нього змусила мене мовчати про мої справи до закінчення сніданку. Я не міг визначити причини моєї відрази до цього вірного князевого слуги, але відраза залишалась, навіть дедалі зростала з кожним разом, коли я бачив його похмуре і, як мені здавалося, насмішкувате обличчя. А між тим він поводився з бездоганною шанобливістю та уважливістю. Власне кажучи, я не міг нарікати на нього, однак, коли він нарешті поставив каву, коньяк та сигари на стіл і безшумно зник, я відчув велику полегкість і почав дихати вільніше.

Щойно ми лишились сам на сам, Ріманський запалив сигару й почав курити, дивлячись на мене з особливою цікавістю й добротою, що робило його витончене обличчя ще прекраснішим.

− Тепер поговорімо, − сказав він. − Я гадаю, що на сьогоднішній день я ваш найкращий друг і, звичайно, знаю світ краще, ніж ви. Як ви плануєте влаштувати своє життя? Іншими словами, як ви витрачатимете гроші?

Я розсміявся.

− Ясна річ, я не жертвуватиму внесків на побудову церкви або лікарні; я навіть не організовуватиму вільної бібліотеки, оскільки такі заклади, крім того що являють собою розплідник заразних хвороб, зазвичай потрапляють під патронат комітету місцевих торговців, які насмілюються вважати себе літературними суддями. Любий княже, я хочу витрачати гроші задля власного задоволення й гадаю, що способів знайду безліч.

Ріманський відмахнув сигарний дим; його темні очі світились особливим сяйвом крізь сивий туман, що носився в повітрі.

− З вашим багатством ви можете зробити щасливими сотні людей, − зауважив він.

− Дякую, спершу я сам хочу бути щасливим, − відповів я весело. − Ви, мабуть, вбачаєте в цьому егоїзм; я знаю, ви філантроп, а я − ні.

Він надалі допитливо дивився на мене.

− Ви можете допомогти вашим літературним товаришам… Я перервав його рішучим жестом.

− Цього, друже мій, я б ніколи не зробив. Мої літературні товариші штурхали мене за кожної доброї нагоди; вони щоразу ставали мені на заваді, коли я намагався заробити собі на прожиття. Тепер моя черга штурхати їх, і я віддячу їм таким самим милосердям, допомогою і співчуттям, які вони виявляли до мене!

− Помста солодка! − промовив князь сентенційно. − Я б порекомендував вам видавати першорядний письменницький часопис.

− Навіщо?

− Чи варто питати? Подумайте: ви отримуватимете рукописи ваших літературних ворогів і відхилятимете їх; викидатимете їхні листи на смітник; відсилатимете назад їхні поеми, романи та політичні статті з нотаткою на зворотному боці: «Повертаємо з вдячністю», − або, ще краще: «Не годиться»! Анонімною критикою встромлюватимете ножі у ваших суперників! Уявіть собі дикуна з двадцятьма скальпами біля пояса, дикуна, який виє з радощів, − його радість буде безбарвна порівняно з вашою! Я знаю це − я сам був колись редактором!

Я засміявся з його гарячкування.

− Мені здається, ви маєте рацію, − сказав я, − я зумію солідно влаштуватись на месницькій позиції! Однак керувати часописом − це надто обтяжливо для мене.

− Не керуйте ним! Наслідуйте приклад усіх значніших видавців: усуньтеся геть від справ, але отримуйте прибутки! Ви ніколи не побачите в редакції передової щоденної газети справжнього редактора, а розмовлятимете тільки з помічником. Справжній редактор перебуває, залежно від сезону, в Шотландії, в Аскоті[4], або в Єгипті; ми припускаємо, що він відповідає за все, що діється в його часописі, але зазвичай він є останньою особою, яка знає щось про власне видання. Він довіряє своєму «штабові», хоча це опертя подекуди доволі хистке: коли «штаб» у скрутному становищі, його представники здебільшого твердять, що нічого не можуть вирішувати без свого редактора. Тим часом редактор спокійнісінько собі подорожує десь за тисячі миль. Ви можете заводити публіку в оману тим самим шляхом, якщо хочете.

− Я міг би, але я так не хочу, − відповів я. − Якби я мав власну справу, я б не занедбував її. Я люблю все робити ґрунтовно.

− Так само, як я, − промовив швидко Ріманський. − Я сам завжди переймаюся справою і все, до чого беруся, роблю з усією душею!

Він посміхнувся, як мені здалось, іронічно.

− То як же ви почнете використовувати вашу спадщину?

− Передусім я видам свою книжку − ту саму книжку, якої ніхто не схотів прийняти. Я примушу цілий Лондон говорити про неї!

− Можливо, − сказав князь, дивлячись на мене примруженими очима крізь хмару диму. − Лондон любить балачки. Особливо про негарні й сумнівні предмети. Тому, як я вам уже натякав, якби ваша книжка була сумішшю Золя, Ґюїсманса [5] й Бодлера або якби її героїнею була «скромна» дівчина, яка вважає чесне заміжжя за «приниження», то ви б могли бути певні, що матимете успіх у ці дні новітніх Содому й Гоморри.

Він раптом зірвався з місця, кинув цигарку й став переді мною.

− Чому вогненний дощ не падає з неба на цю прокляту краї ну? Вона дозріла для кари − сповнена потворних істот, не гідних навіть мук пекла, на які, як сказано, приречені брехуни й лицеміри! Темпест, якщо є людська істота, яку я найдужче зневажаю, то це тип людини, вельми поширений за наших часів, − людини, яка ховає свої мерзенні пороки під маскою великодушності й доброчесності! Такий суб'єкт навіть схилятиметься перед утратою дівочої цноти −