Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

дівочий характер.

— Ти вмієш заінтригувати!

— Лікуйся й одужуй!

У коридорі ми з Расселом зустріли Франчесчиних батьків. Сеньйор Джіованні та сеньйора Карла були схвильовані й налякані, але це не завадило їм обійняти й розцілувати нас із професором. Закінчивши традиційні сицилійські обійми, батьки покрокували в палату, а ми — на дах, де нас чекала «Дельта». Доктор Джонсон планував іще кілька годин побути в лікарні коло Франчески.

«Дельта» м’яко сіла на майданчик, де вже стояла вся наша група: Вескотт, Сара, Трейсі і Баррел.

— Ну що, як вона?! — не чекаючи, поки вертоліт заглушить двигуни, крикнув полковник.

— Вона в порядку. Розбила носа й отримала струс! — заспокоїв я.

— Нічого собі «в порядку», — охнув полковник. — Вона так тріснулась об стовп, що, боюся, доведеться його ремонтувати!

Полковник зареготав. МакКарті докірливо подивилася на нього. Тут до полковника підійшов пілот «Дельти» Волш.

— Сер, маю пропозицію, сер!

— Слухаю.

— Сер, пропоную перейменувати «Дельту» на «Франческу». Уперше в моїй практиці ми возимо одну й ту саму людину з перервою у місяць, сер!

— Я подумаю! — сказав Вескотт і знову засміявся.

— Ми їй купимо абонемент! — похмуро пожартував я.

І тут я щось намацав у кишені. Це були Франчесчині окуляри. Сонячне затемнення припало саме на цей день явно не випадково.

* * *

Ото, буває, настроїшся на щось, а воно виходить геть не так, як ти собі спланував. Зміна почалася із телефонного дзвінка. Хто б, ви думали, це міг бути о 6:15 ранку? Правильно, Франческа.

— Ciao, caro mio!

— Ciao, ragazza! Як твоя голова?

— Дякую, все гаразд. Тільки ніс сильно болить.

— Він прийняв удар на себе.

— У мене й так ніс із горбинкою, а що буде тепер, я взагалі не уявляю…

— Доктор Б’янка щось тобі з цього приводу казала?

— Казала, що все буде ОК, але сьогодні ще робитимуть знімки і дивитиметься пластичний хірург.

— Кльово, можеш собі зробити нове обличчя!

— Мене й моє влаштовує!

— Та я жартую. А чого ти не спиш так рано? Такий шанс виспатися!

— Так я, той… Вийшла на зміну…

— Не зрозумів?

— Я буду з вами на зв’язку.

— Навіщо?!

— Джорджіо, це моя робота.

— Ти в лікарні!

— Тобі жаль?

— Боронь боже, що ти таке кажеш? Хочеш, я заведу тебе в нашу мережу?

— Та я з тобою побуду…

— Я не можу використовувати два навушники одночасно — в одному в мене буде Г’юстон і мережа, а в другому — ти? У мене станеться роздвоєння особистості. Трейсі! Набери, будь ласкава, Франческу і заведи її через зовнішній канал на нас усіх.

— О, із задоволенням!

Через хвилину Франческу в себе в навушниках могли чути всі, хто був у командному центрі.

— Франческо, доброго ранку!

— Ти як? Голова не болить?

— Тут тобі стовп передавав привіт і вітав із перемогою: його сьогодні вночі прибрали геть!

— Тобто як «прибрали»?

— Забрали к бісу! Навіть асфальт поклали на дірку, ніби й не було стовпа! Полковник розпорядився його прибрати, бо він стояв занадто близько, майже на тротуарі.

— А лінію куди пустили?

— В обхід. Два стовпи поставили трохи далі.

— Тепер більше не вріжешся!

— Їй узагалі треба тунель зробити — від її автівки до командного центру. З м’якою обшивкою всередині.

— Ідіть у дупу!

— Та ми пожартували! Ми раді тебе чути!

— Ласкаво просимо на зміну!

Фізично Франческу сьогодні заміняв сам доктор Рассел. Я вже було подумав, що розслаблюся, та де там! Расселові не подобався то один, то інший показник, то він перераховував результат, то раптом брався перераховувати мій. Професор бурчав, нервувався і пихтів у мікрофон, наче стадо бегемотів. Коли ми розраховували траєкторію для одного супутника зв’язку, того, що дозволяє нам оперативно зв’язуватися всередині групи, яка займається корекцією кораблів, зокрема й МКС, Франческа прислала мені текстове повідомлення: «Джорджіо, я зрозуміла завдання, надішли мені, будь ласка, поточну телеметрію».

Поки я розраховував орієнтацію, Франческа прислала мені нові дані.

— Казна-що! Як вони хочуть його так перевести за такий час? — бурчав Рассел. — Кутова… кутова…

— Кутова при переході — 12,1 радіан на секунду, — підказав я.

— При всьому переході?

— Саме так, бо потім вона має дорівнювати кутовій швидкості Землі, це ж геостаціонарна орбіта, а для того ми повинні дати імпульс 4:2, щоб погасити кутову при переході…

— Чекай… — Рассел заглибився у розрахунки. Рівно через п’ять хвилин професор виглянув зі своєї станції і здивовано сказав: — Чорт забирай, правильно… Як ти дізнався?

— У мене Франческа на зв’язку.

— А, Франческа! — заспокоївся Рассел. — Як Франческа?! — раптом смикнувся професор. — Вона ж в ліжку лежить, а не сидить за станцією!

— Джорджіо дав мені поточну телеметрію, — відповіла напарниця. — Я й розрахувала…

— Чекай-чекай, як РОЗРАХУВАЛА?! На калькуляторі?!

— Я калькулятором не користуюся, ви ж знаєте, професоре.

— Ну добре. Але як можна за кілька секунд розрахувати кутову при переході, не використовуючи спецпрограму?!

— Так я ж у голові й рахую.

— Ох, Франческо! — скептично проскрипів професор. — Давай не будемо! Це все одно що керувати автомобілем без автомобіля!

— До чого тут це? — я так і уявив, як напарниця незадоволено вигнула дугою чорну брову. — Результат правильний?

— Результат правильний, але питання в тому, як ти отримала результат за кілька секунд, коли навіть у спецпрограмі він рахується за кілька хвилин?

— Та ніяк! Просто я дивлюся на поточну телеметрію, дивлюся на потрібні нам параметри, і в мене в голові одразу малюється траєкторія з усіма даними. Я їх хіба що записую, а потім перевіряю в машині і вручну.

— Це неможливо!

— Але так є!

— Яка буде швидкість переходу?

— Швидкість переходу по вектору основного напрямку — 3,9 км/с, потім починаємо її гасити до 3,1 км/с у точці В1!

— Зараз! — Рассел хвилини три енергійно клацав по клавіатурі, розраховуючи швидкість переходу. — От чорт… Нічого не розумію… — бурмотів професор. — Ні, ну я знаю, що в тебе мозок геніальний, але це неможливо… Може, це в тебе через стовп?

Ми засміялися.

— Професоре, от ви ж не розраховуєте на папірчику два помножити на п’ять або корінь із двадцяти п’яти?

— Франческо, ти говориш про геть різні категорії складності!

— Тут річ не в складності, а в принципі. Я знаю формули і знаю константи: значення радіуса Землі, числа «пі» і гравітаційної сталої. Далі мозок робить усе сам, мені навіть не потрібно напружуватися. Я просто малюю у себе в голові траєкторію, а поряд вистрибують потрібні цифри. Так само і в магазині — я дивлюся на цінники, вираховую податок, зіставляю його з сумою, яка в мене є, і можу вирахувати, чи вистачить мені на каву після магазину, чи краще купити риби, а нові джинси лишити на наступний раз.

Ми всі приголомшено мовчали. Голосніше за всіх мовчав професор.

— І ця людина боїться здавати тести на офіцера! — нарешті вичавив він.

— Боюся! Ще й як боюся! — сказала Франческа. — Ви собі не уявляєте, ЯК я боюся!

— А чого ти боїшся? — здивувався я. — Ось Джорджіо тупий, як чобіт, але диви, здав!

Усі загиготіли.

— Ти не тупий, caro mio, — розізлилася напарниця. — А я боюся!

— Та у тебе тестові завдання повинні відображатися вже у вигляді відповідей, — гмикнув Рассел.

— А от і не відображаються, — пожалілася дівчина. — Не знаю чому…

— Ти тепер розумієш, дитино, чому ти повинна берегти себе і свою голову? — спитав наставник.

— Ні… Чим моя голова краща за голову Джорджіо?

— Не будемо порівнювати, гаразд? У команді будь-яка голова важлива. А ти вчора, наприклад, трохи не розгатила свій суперкомп’ютер об електроопору! Розумієш? Це як узяти ноутбук і гримнути