Читати книгу - "Крейдяна Людина"

чорну футболку із зображенням Джека Скеллінґтона[10], рожеву міні-спідницю поверх чорних леґінсів і черевики з різнокольоровими шнурівками. На іншій жінці такий ансамбль здавався б кумедним, але Хлої таке навіть личить.

Вона підходить до холодильника і виймає пляшку пива.

— Ідеш кудись сьогодні? — питаю я.

— Ні, але ти не хвилюйся, я сидітиму тихенько, поки тут буде твій приятель.

— Це зовсім необов’язково.

— Та все нормально. До того ж я почуватимусь, як третій зайвий, поки ви будете пригадувати старі часи.

— Ну добре.

Насправді так навіть ліпше. Чим більше я про це думаю, тим доцільнішою мені видається наша зустріч без Хлої. Я не певен, як багато вона знає про Міккі й ту давню історію, що трапилася в Андербері, хоча про неї кілька років писали в газетах. Це один з тих злочинів, котрі завжди привертають увагу людей. Певно, тому що там є геть усе: дивний підозрюваний, моторошні малюнки крейдою і жахливе вбивство. Ми залишили свій слід у цій історії. Невеличкий слід у формі крейдяного чоловічка, скрушно пригадую я. З плином часу факти, звісно ж, обросли вигадкою, а правда поступово вицвіла по краях. Адже історія — це розповідь тих, хто вижив.

Хлоя розмахує пляшкою пива.

— Якщо раптом знадоблюся, я буду нагорі, у своїй кімнаті.

— Залишити тобі трохи спагеті?

— Ні, їжте самі. Я нещодавно пообідала.

— Добре. — Я чекаю.

— Ой, не буду тебе затримувати. Мій голод може розгулятися пізніше.

Хлоя їсть більше, ніж за моїми мірками може їсти людина, що легко здатна сховатися за вуличним ліхтарем. Окрім того, вона їсть у незвичний час. Я частенько заставав її в кухні посеред ночі, коли вона перекушувала макаронами чи сандвічами, а одного разу навіть поглинула цілу сковорідку смаженої картоплі. Та, зрештою, я й сам страждаю на безсоння, а подекуди навіть ходжу вві сні, тож не мені судити про дивні нічні звички інших.

У дверях Хлоя затримується. Її обличчя набуває стурбованого виразу.

— Я серйозно. Якщо захочеш його здихатися, я можу потелефонувати тобі на мобілку — скажеш, що виникли термінові справи.

Я міряю її поглядом.

— Це зустріч зі старим другом, а не побачення наосліп.

— Так, але головне слово тут «старий». Ти не бачив цього чолов’ягу не один десяток років.

— Дякую за підказку.

— Я веду до того, що ви не підтримували зв’язку. Звідки тобі знати, що вам узагалі буде про що говорити?

— Ну знаєш, минуло стільки часу, тому я впевнений: нам буде що згадати.

— Якби ти хотів сказати йому щось важливе, хіба не зв’язався б із ним раніше? Мусить бути якась причина, чому він вирішив повернутись і зустрітися з тобою тільки зараз.

Я розумію, до чого вона веде, і від цього почуваюся ніяково.

— Не у всього є причини.

Я простягаю руку до келиха білого вина, яким збирався поласувати, поки готуватиметься вечеря, і залпом випиваю половину. Я відчуваю на собі уважний погляд Хлої.

— Я знаю, що сталося тридцять років тому, — каже вона. — Знаю про те вбивство.

Я зосереджено перемішую соус.

— Он воно що.

— Четверо дітей, які знайшли її тіло. Ти був одним із них.

— То ти все про мене знаєш, — кажу я, не підводячи голови.

— Еде, я збиралася поселитися під одним дахом з дивним неодруженим чоловіком, котрий мешкає у великому старому лячному будинку. Звісно ж, я порозпитувала про тебе в кількох людей.

Звісно ж. Я трохи розслабився.

— Просто ти ніколи про це не казала.

— Не бачила такої потреби. Я подумала, що ти не захочеш про це говорити.

Я обертаюсь і силувано всміхаюся.

— Дякую.

— Жодних проблем.

Вона перехиляє пляшку і допиває пиво.

— Ну добре, — каже Хлоя, вкидаючи порожню пляшку до сміттєвого бака біля задніх дверей. — Розважайтеся. Не роби нічого такого, чого не зробила б навіть я.

— Повторюю, це не побачення.

— Та знаю. Твоє побачення було би справжньою сенсацією. Я, певно, замовила б літака, щоб він проніс небом банер «В ЕДА ПОБАЧЕННЯ».

— Я щасливий і без того, дякую за турботу.

— Просто кажу. Життя коротке.

— Якщо ти зараз порадиш мені ловити мить, я конфіскую геть усе пиво.

— Не мить, а якісь апетитні сіднички. — Вона підморгує, вислизає з кухні та підіймається сходами нагору.

Усупереч пересторогам здорового глузду я наливаю собі ще вина. Я нервуюся, що, зрештою, цілком природно. Я не знаю, чого чекати від сьогоднішньої зустрічі. Я дивлюся на годинника. О пів на сьому. Мабуть, час бодай сяк-так дати собі лад.

Я плентаюсь нагору, швиденько приймаю душ і вдягаюся в сірі вельветові штани й сорочку, яка видається мені доволі повсякденною. Пробую зачесати волосся гребінцем, від чого воно ще більше стирчить у різні боки. Коли справа доходить до причісування, моє волосся затято опирається будь-яким спробам привести його до ладу: не допомагають ані гребінець, ані жодні воски й гелі. Я підстриг його майже під корінь, а воно за ніч якимось дивом виросло на кілька дюймів. Утім, я принаймні маю волосся. Судячи з фотографій Міккі, йому з цим не пощастило.

Я відходжу від дзеркала і спускаюся на перший поверх. Саме вчасно. Теленькає дзвінок, а слідом за ним кількома важкими ударами тарабанить дверний молоток. По моїй спині пробігають уявні мурашки. Ненавиджу, коли люди дзвонять у дзвінок та ще й стукають дверним молотком, ніби думають, що я недочуваю, або хочуть показати, що їм так конче необхідно зайти, що для цього вони просто-таки мусять брати штурмом мої двері.

Я опановую себе й підходжу до дверей. На хвильку затримуюсь, а тоді відчиняю їх…

Такі моменти завжди ефектніші в книжках. Реальність розчаровує своєю банальністю.

Переді мною стоїть невисокий жилавий чоловік середніх літ. Волосся в нього майже не лишилося, та й те, що досі не випало, коротенько підстрижене. Він одягнений у дорогу на вигляд сорочку, піджак, темно-сині джинси й лискучі лофери без шкарпеток.

Мені завжди здавалося, що чоловіки мають кумедний вигляд у туфлях без шкарпеток. Наче вони взувалися поспіхом, у темряві та ще й з похмілля.

Я знаю, що бачить він. Худого чолов’ягу вище від середнього зросту в зношеній сорочці й мішкуватих вельветових штанях, зі скуйовдженим волоссям і кількома зайвими зморшками як на сорокадворічну людину. А втім, деякі зморшки треба заслужити.

— Еде, радий тебе бачити.

Я направду не можу відповісти йому тим самим, тому просто киваю. До того як він простягне руку і я буду змушений її потиснути, я відступаю і жестом запрошую його всередину.

— Будь ласка, проходь.

— Дякую.

— Он туди.

Узявши його піджак, я чіпляю на