Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

до нього підійшов чоловік, що вочевидь його чекав. То був пан Моррель.

— Пане де Вільфоре, — вигукнув він, — добре, що я застав вас! Подумайте, сталася страшенна помилка, заарештували мого помічника капітана, Едмона Дантеса.

— Знаю, — сказав Вільфор, — я саме йду допитувати його.

— Пане де Вільфоре, — палко провадив Моррель, — ви не знаєте його, а я знаю. Уявіть собі чоловіка, найбільш тихого, чесного і, ладен я сказати, найліпшого знавця своєї справи у всьому торговому флоті... Пане де Вільфоре! Прошу вас за нього від щирого серця.

Як ми вже бачили, Вільфор належав до аристократичного табору, а Моррель — до плебейського; перший був скрайній рояліст, другого підозрювали в таємному бонапартизмі. Вільфор із погордою глянув на Морреля і холодно відказав:

— Ви знаєте, пане, що можна бути тихим у хатньому колі, чесним у торгових стосунках і знавцем своєї справи, проте бути злочинцем у політичному сенсі. Ви це знаєте, правда ж, добродію?

Вільфор наголосив на останніх словах, немовби натякаючи на самого Морреля; його допитливий погляд намагався просягнути у самісіньке серце цього чоловіка, що зважився прохати за іншого, хоча він не міг не знати, що сам потребує поблажливості.

Моррель зашарівся, тому що сумління його було не зовсім чисте в тому, що стосувалося політичних переконань, та ще й таємниця, яку довірив йому Дантес про побачення з маршалом і про ті слова, що сказав йому імператор, бентежила його. Проте він зі щирим співчуттям сказав:

— Благаю вас, пане де Вільфоре, будьте справедливі, які ви й маєте бути, і добрі, які ви завжди буваєте, і хутчій поверніть нам сердешного Дантеса!

У цьому «поверніть нам» вухові помічника королівського прокурора вчулася революційна нотка.

«Еге! — подумав він собі. — Поверніть нам... Та чи не належить цей Дантес до якоїсь секти карбонаріїв, якщо його покровитель так необережно говорить у множині? Пам’ятаю, комісар сказав, що його взяли у корчмі, та ще й у людному товаристві — це, певне, якась таємна ложа...»

Уголос він сказав:

— Ви можете не турбуватися, добродію, і ви недарма просите справедливості, якщо звинувачуваний не винен; якщо ж, навпаки, він винен, ми живемо тяжкої пори, і безкарність може послужити згубним прикладом. Тож я муситиму виконати мій обов’язок.

Він уклонився з крижаною поштивістю і велично увійшов до свого дому, що прилягав до будинку суду, а бідолашний судновласник, наче закам’янівши, так і лишився стояти на вулиці.

У передпокої було повнісінько жандармів і поліцаїв; поміж ними, оточений палючими від ненависті поглядами, спокійно і непорушно стояв арештант.

Проходячи передпокоєм, Вільфор скоса глянув на Дантеса і, узявши з рук поліцая жмут паперів, зник за дверми, кинувши мимохідь:

— Запровадьте арештанта.

Хоч як побіжно зиркнув Вільфор на арештанта, він усе ж таки встиг скласти собі думку про чоловіка, якого йому треба було допитати. Він прочитав розум на його широкому і відкритому чолі, мужність у його впертому погляді й насуплених бровах і прямодушність у його повних, трохи розтулених вустах, за якими блищали два ряди зубів, білих, мов слонова кістка.

Перше враження було сприятливе для Дантеса; та Вільфорові часто казали, що політична мудрість велить не улягати першому пориву, бо це завжди голос серця; і він застосував це правило до першого враження, забувши про різницю поміж враженням і поривом.

Він погамував добрі почуття, що намагалися промкнутися в його серце, щоб звідти заволодіти його розумом, прибрав перед люстром урочистого вигляду і вмостився, похмурий і грізний, за своїм письмовим столом.

За хвилю увійшов Дантес.

Він був так само блідий, та спокійний і привітний; із невимушеною поштивістю він уклонився своєму судді, потім пошукав очима стільця, наче перебував у вітальні судновласника Морреля.

І лише тоді зустрів він тьмяний погляд Вільфора — погляд, що притаманний усім охоронцям правосуддя, які не хочуть, щоб хтось читав їхні думки, тож обертають свої очі матовим склом. Цей погляд дав на здогад Дантесові, що він стоїть перед судом.

— Хто ви і яке ваше ім’я? — запитав Вільфор, порпаючись у паперах, які дали йому в передпокої; за годину справа вже встигла вирости в досить грубеньку теку; так швидко виразка шпигунства роз’їдає нещасне тіло, що зветься звинувачуваним.

— Мене звати Едмон Дантес, — рівним і дзвінким голосом відказав юнак, — я помічник капітана на кораблі «Фараон», що належить компанії «Моррель і син».

— Скільки вам років? — знову запитав Вільфор.

— Дев’ятнадцять, — відказав Дантес.

— Що ви робили, коли вас заарештували?

— Я святкував із друзями мої заручини, — відказав Дантес, голос його затремтів, такий болісний був контраст поміж тим радісним святом і похмурою церемонією, яка відбувалася цієї хвилі, поміж похмурим обличчям Вільфора і променистим личком Мерседес.

— Святкували ваші заручини? — несамохіть здригнувшись, перепитав помічник прокурора.

— Так, я беру шлюб із дівчиною, яку кохаю вже три роки.

Усупереч своїй звичній безпристрасності, Вільфор був усе ж таки вражений таким збігом, і схвильований голос юнака збудив співчутливий відгук у його душі, адже й він кохав свою наречену, теж був щасливий, і ось його радості завадили, для того щоб він зруйнував щастя чоловіка, що, як і він сам, був близький до неземної втіхи. «Таке філософське порівняння, — подумалося йому, — буде мати великий успіх у вітальні маркіза де Сен-Мерана», тож поки Дантес очікував подальших запитань, він почав обирати подумки антитези, з яких промовці будують блискучі фрази, розраховані на аплодисменти, фрази, які часом вважають за справжню красномовність.

Склавши подумки вишукану промову, Вільфор усміхнувся і сказав:

— Продовжуйте.

— Що продовжувати?

— Розкажіть усе правосуддю.

— Нехай правосуддя скаже мені, що воно бажає почути, і я скажу йому все, що знаю. Тільки, — докинув він, усміхнувшись, — попереджую, що знаю я мало.

— Ви служили в узурпатора?

— Мене повинні були зарахувати на флот, коли він зазнав поразки.

— Кажуть, ви маєте скрайні політичні переконання... — сказав Вільфор, якому ніхто нічого такого не казав, та він вирішив про всяк випадок запропонувати це запитання у вигляді звинувачення.

— Мої політичні переконання!.. Ох, мені соромно зізнатися, але у мене ніколи не було того, що називається переконаннями, мені лише дев’ятнадцять років, як я вже мав честь доповісти вам; я нічого не знаю, ніякого значного становища я посісти не можу; усім, що я є і чим я стану, якщо мені дадуть місце, про яке я мрію, я буду зобов’язаний лише панові Моррелю. Тож мої всі переконання, та й то не політичні, а приватні, зводяться до трьох почуттів: я люб­лю свого батька, поважаю пана Морреля і обожнюю Мерседес. Ось, милостивий пане, усе, що можу я сповістити правосуддю; як бачите, цікавого тут для нього небагато.

Поки Дантес промовляв, Вільфор дивився на його чесне, відкрите лице і несамохіть згадував слова Рене, яка, не знаючи звинувачуваного, просила поблажливості до нього. Звикнувши мати діло зі злочинами і злочинцями, помічник прокурора в кожному слові Дантеса бачив новий доказ його невинності. Справді, цей юнак, майже хлопчина, простодушний, щирий, промовистий тією красномовністю серця, що ніколи не вдається, коли її шукаєш, переповнений любов’ю до всього, тому що був щасливий, а щастя