Читати книгу - "Морфій"

Ми могли би сплестися в боротьбі, а він би мені забив зуби в горлянку, перегриз би мені трахею і горло, зачерпнув би величезний haust[19] крові, а тоді оголив би закривавлені зуби, показав би їх на цілий світ.

Моя правиця в кишені, широкій, наче кобура, правиця тепер окута сталлю, панцерний кулак, кулак для вуличного боксу, заряджений на злочин.

Проминув мене. Без слова. Не озираюсь на нього, кроки, замикає двері, до Саломеї також не озвався.

Дивлюсь на другого, він теж на мене дивиться. Грубий. Малі оченята за круглими брудними скельцями, губа повна, відкопилена, над дротяними оправами — брови, як у маршалка, а під ними ті оченята крутяться, як свердла.

І більше нічого, бо про що ж тут думати, як я вже бачу, що він ножа шукає?

Тому панцерний кулак виривається зі свого укриття, я кидаюсь до нього і єдиним ударом закутої в залізо правиці валю його на землю, б’ю його за те, що торкнувся моєї Саломеї, не питаю навіть, чи він також продав її швабові. Не питатиму, може, пізніше запитаю, вже коли Саломея приведе його до тями. Зможу затопити в морду, не те що цілий той столик із «Земянської». Мабуть, тому вони мене й шанують, бо я з ними розмовляю, як рівний, про Пруста чи Ніцше, а ще якось налякано дивилися, як я не боявся поставити на місце апашів, котрі хотіли одного бідного поета позбавити останнього одягу — єдиного, який у нього був. Сп’яну я бував шляхетним, зрозумів тоді, що не можу такого дозволити, не злякався ножа і повалив того апаша на бруківку. Їм подобалося знати, що я в кожній дірці затичка, хоч то й була неправда.

То я й не боявся. Воювати ж не боюся. Боюся цього трохи більше, ніж битви, більше боюся бою навкулачки, ніж бою з кулеметами і гарматами, але не настільки, щоб не скочити на того товстуна зі своїм панцерним кулаком, з громовим кулаком.

А голова товстуна ухилилась від мого громового кулака, і ось я вже на плечі товстуна, а він підносить мене аж під низькі крокви, як я, бавлячись, підношу Юрчика, і далі я лечу, повільно лечу на дощану підлогу, і дошки стогнуть, приймаючи на себе моє тіло, і я стогнав би, якби мав на те дух, але духу немає, а товстун не дозволяє, щоби з духом прийшла надія, і впирається мені в груди колінами, моя правиця, ніби мертва тваринка, заплуталась у пазах кастета, правиця моя біла і м’яка, ніби морський молюск, правиця моя безсила.

Товстун підносить вгору свій великий кулак, я відчуваю, як від нього смердить горілкою, і кулак падає просто на мою щоку, то так тріскають кістки? Правиця товстуна вдруге піднімається і вдруге опускається, і кінець, кінець, темно.

Де я, де лежу, в іншому світі.

Розплющую очі.

Товстун стоїть посеред кімнати, Саломея обіймає його за шию, щось шепоче на вухо. Товстун дивиться на мене, а водночас моя Саля цілує його в зарослу сивою щетиною щоку.

Отож товстун стоїть, Саломея цілує його в зарослу сивою щетиною щоку, я також стою, а він лежить на підлозі, а до нього повертається тяма. Саломея цілує товстуна, товстун її відштовхує, брутально, сильно, так само, як і він її був відштовхнув, хоч товстун і не вдарив її в лице, тож товстун її відштовхує, відвертається, йде до кухні та повертається з тієї кухні, тримаючи в руці величезний тесак.

А він лежить на землі, як мертва риба, хотів би встати, здіймається на ліктях, м’який кулак заплутався в кастеті, товстун підходить, збирається мордувати.

— Я би-м пана і вбив-им за такий абрух[20], — белькоче з кресовим акцентом і всміхається бридко, щирить щербату щелепу.

А він на підлозі вже настільки протверезів, щоби розсміятися. І сміється: бо то йому так страшенно смішно, страшно, що не дав німцям себе вбити, бо цілий вересень усе розважав, як би то не датися, як не спіймати кулю, шрапнель чи страшне слово «тхір». А тепер він прийшов до дівки, і там його заб’є якийсь товстий альфонс, чи просто її йобар, чи просто собі апаш, чи то, скоріше, батяр, заб’є кухонним тесаком. Не дали з ним ради танки, юнкерси, не зарадили йому панове Маузер, Мессершмітт ані Вальтер, але зарадить йому пан Золінґен.

То я й сміюся, сміюсь без духу, але сміюсь.

І плаче, думає про Юрчика. Про Гелю також думає, але вже без жалю: тепер переконається, як багато втратила, як низько його цінувала. Чи то все-таки з жалем, бо, слід щиро зізнатись, що аж так багато Геля, попри все, не втратить. Півчоловіка втратить, півмужчини. Скільки таких земля носить? Півмужчин, пів-, а радше ніби-митців, півбатьків, півчоловіків, усього до половини, достатньо для обману, достатньо для правдоподібних обіцянок, недостатньо для дотримання тих обіцянок. Тому півмужчини, бо на стільки його було, щоб вона його покохала, щоб він якось заповнив у ній те місце для чоловіка, котре є в кожній жінці: в її тілі, в її серці, в голові, в душі, але не настільки, щоб там не зосталось місця на тугу за чимось — власне, за чим? За чимось більше, кимось більше, кимось більшим, кимось краще, кимось кращим.

То й півмитця, бо що зробив: рисунки, графіка, хороші настільки, аби не був шваромазом, але й погані настільки, щоб ніколи не став справжнім художником, але й настільки добре і зле водночас, щоби заприязнився й зі справжніми художниками, тільки що ж то за приязнь, чи ж будь-хто взагалі може з ними заприязнитися? Ніяка то не приязнь.

То й півбатька, бо, зрештою, зачав Юрчика, але чи достатньо поклав на те, щоб його утримати? Покладав, але чи своє покладав? Якби не мама, в якій би оселі мешкав Юрчик, у якому одязі ходив би, що б йому Геля могла до миски покласти? Що б там йому було з моєї графіки? Хочу забути про свою графіку, свої рисунки, світ про них забути не може, бо світ про них ніколи не знав.

То й півчоловіка, бо так, подеколи був для Гелі опорою, частіше в здоров’ї, ніж у хворобі, хвороби я бриджуся, тому частіше й не був, бо мене частіше пожирала власна меланхолія. Коли Геля була вагітна Юрчиком, я на півроку виїхав до Відня вчитись і взагалі не вчився, тільки пив вино в «Heuriger» з веселою компанією, валандався