Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

позичити їй потрібні кошти? Скарлет не дуже й крилася зі своїми розпитами, але стара, зрадівши родичці, з якою може розважити душу, навіть не помічала, що у неї просто вивідують певні дані. Зі слізьми на очах Туп стала детально викладати свої знегоди. Вона й сама не знала, де поділись її ферми, і нерухомість у місті, і гроші, але факт, що все кудись розпливлося. В усякому разі, так запевняв сестру «братчик Генрі». Він не мав змоги сплатити податок за її маєтність. Усе, крім будинку, в якому вона живе, розвіялось на порох, та й цей будинок — про що Туп ніколи не забувала — зовсім їй не належить, а становить спільну власність Мелані й Скарлет. За нього «братчик Генрі» якось уже зібрався з грішми й таки сплатив податок. На прожиття він, правда, дає їй щомісяця дещицю, і вона, як це не принизливо, мусить брати в нього гроші, бо ж інакше й не проживе.

— Братчик Генрі каже, що не знає, як стулить кінці з кінцями, такий тягар на нього звалився, та й податки височезні, хоча він, мабуть, прибріхує: грошей у нього тьма-тьменна, він просто мені не дуже хоче давати.

Але Скарлет знала, що дядечко Генрі не прибріхує: про це свідчили його листи, які вона одержала з приводу Чарлзової власності. Старий правник мужньо боровся, щоб зберегти для Вейда і Скарлет бодай будинок та земельну ділянку, де раніше стояв склад. І йому зовсім не легко було сплачувати за неї податки.

«В нього, звичайно, ніяких грошей нема,— похмуро думала Скарлет.— Що ж, викреслю його й Туп з мого списку. Лишається тільки Рет. Я мушу на це піти. Доведеться. Але не треба зараз цим сушити голови... Мені треба перевести розмову на Рета, і мимохідь натякнути, щоб вона запросила його на завтра».

Скарлет усміхнулась і міцно стисла в руках пухкі долоні старої.

— Дорогенька тітонько, облишмо цю прикру розмову про гроші. Забудьмо про них, краще поговорімо про щось приємніше. Ви повинні розказати мені всі новини про наших давніх друзів. Як ведеться місіс Меррівезер? Як Мейбел? Креол її, я чула, вернувся додому цілий і здоровий. А як поживають Елсінги, доктор Мід з дружиною?

Дитяче личко Дріботуп відразу проясніло, і сльози перестали набігати на очі. Вона заходилась докладно розповідати про своїх давніх знайомих: що вони поробляють, як одягаються, що їдять та думають. Жах чувся в її голосі, коли вона повідомила, що місіс Меррівезер та Мейбел задля заробітку — це ще до того, як Рене Пікар повернувся з війни,— заходилися пекти пироги й продавати їх солдатам-янкі. Уявити лишень! Часом зо двадцятеро янкі стовбичили на подвір’ї у Меррівезерів, чекаючи, поки спечуться ті пироги. А тепер, коли вернувся Рене, він і сам щодня їздить старим фургоном до табору янкі й продає там солдатам кекси, пироги та бісквіти. Місіс Меррівезер каже, що як заробить трохи грошей, то відкриє пекарню в середмісті. Вона, Туп, не хоче її ганити, але все-таки... Що ж до неї самої, сказала Туп, то вона радше померла б з голоду, ніж мала б якісь справи з янкі. Вона заприсяглася кидати зневажливий погляд на кожного солдата-янкі, якого здибає в місті, і демонстративно переходити на другий бік вулиці, хоча — сказала вона — у сльоту це не дуже й зручно. Скарлет з цих слів стало ясно, що міс Дріботуп в ім’я вірності Конфедерації готова на будь-які жертви, навіть черевички в багнюці забруднити.

А місіс Мід і доктор — вони втратили будинок, коли янкі спалили місто, і вже не мали ні коштів, ні охоти відбудовуватись, адже обидва їхні сини — і Філ, і Дарсі — полягли на війні. Місіс Мід заявила, що їй і не треба тепер домівки, бо яка це була б домівка без дітей та онуків! Вони стали дуже самотні і перебралися мешкати до Елсінгів, які відновили зруйновану частину свого будинку. Подружжя Вайтінгів теж має там кімнату, і місіс Боннел наміряється й собі туди перейти, коли їй пощастить свій власний дім винайняти котромусь офіцерові-янкі з родиною.

— Але як їм усім там стає місця? — скрикнула Скарлет.— Таж, крім місіс Елсінг, там і Фенні, і Г’ю...

— Місіс Елсінг і Фенні сплять у вітальні, а Г’ю у мансарді,— пояснила Туп, добре знаючи хатній розпорядок в усіх своїх приятельок.— Моя люба, мені прикро це розповідати вам, але... місіс Елсінг називає їх «платними гістьми», хоча,— Туп стишила голос,— насправді вони звичайнісінькі пансіонери. Місіс Елсінг просто-напросто утримує пансіон! Можете собі уявити, як це жахливо?

— Як на мене, це навіть чудово,— коротко відказала Скарлет.— Я була б тільки рада, якби торік у нас у Тарі були «платні гості», а не дармові пансіонери. Може, тоді б ми менше зубожіли.

— Як ви можете таке казати, Скарлет? Ваша бідна матінка перевернулася б у могилі, почувши, що в Тарі з гостей правлять гроші! Звичайно, місіс Елсінг просто мусила піти на це, бо хоч вона непогано шила, а Фенні розмальовувала порцеляну і Г’ю дещо заробляв з продажу дров, вони однаково не могли звести кінці з кінцями. Уявляєте — наш голубчик Г’ю мусить продавати дрова! А він же так хотів стати добрим адвокатом! Мене аж на плач верне, як подумаю, за що доводиться братись нашим хлопчикам!

А у Скарлет зринули в пам’яті ряди бавовникових кущів під сліпуче спекотним сонцем Тари, і пригадалося, як нила спина, коли доводилось без кінця згинатися над тими кущами, та які вона понатирала мозолі на долонях, коли орала землю плугом. І вона подумала собі, що нема чого так уже співчувати Г’ю Елсінгові. Ну й нетямка ж ця стара дурепа Туп: навколо неї самі руїни, а вона ніби нічого не бачить!

— Якщо йому не до вподоби продавати дрова, чом він не візьметься за адвокатську практику? Чи, може, в Атланті вже нема чого робити правникам?

— О ні, люба, робити є що, та й багато як! Тепер же мало не кожен з кимось позивається. Адже все довкола спалено, межові смуги понищено, і ніхто не знає, де його земля починається, де кінчається. Але на цих позвах нічого не заробиш, бо ні в кого нема грошей. Тож-бо Г’ю й узявся за дрова... Ой, я мало не забула! Я вам не писала? У Фенні Елсінг завтра ввечері весілля, і ви, звичайно, повинні там бути. Місіс Елсінг ще й як зрадіє