Читати книгу - "Девід Копперфілд"

казала б цього, якби не була певна. Спитайте Пеготті, напевно, вона скаже, що в мене м'яка вдача.

— Ніколи ніяка слабкість, Кларо, — відповів містер Мердстон, — не може мати для мене хоч якоїсь ціни. Ви дарма витрачаєте слова.

— Благаю вас, помирімося, — вела далі моя мати. — Я не можу жити в холодності та ворожнечі. Мені так гірко. У мене безліч хиб, я знаю це, і ви дуже добрі, Едварде, що з вашою міцною волею намагаєтеся виправити мене. Джейн, я на все згодна. Я буду дуже нещасна, якщо ви надумаєте залишити нас...

Мати була занадто схвильована, щоб продовжувати.

— Джейн Мердстон, — звернувся містер Мердстон до своєї сестри, — всякі грубі слова між нами, сподіваюсь, річ незвичайна. Це не моя провина, що такий неприємний випадок трапився сьогодні ввечері. Хтось інший змусив мене так вчинити. Це й не ваша провина. Вас змусив зробити це хтось інший. Ми обоє спробуємо забути це. Але ж, — додав він після тих шляхетних слів, — недоречна сцена для хлопця... Деві, йди спати...

Я ледве міг розшукати двері, бо сльози туманили мені очі. Горе моєї матері мучило мене. Я навпомацки пробрався з вітальні й у темряві почвалав до своєї кімнати, не наважившись навіть сказати «на добраніч» Пеготті, не насмілюючись взяти свічку в неї. За якусь годину вона прийшла глянути на мене. Я прокинувся, вона розповіла, що мама пішла спати в дуже важкому настрої, а містер і міс Мердстон сидять самі в їдальні.

Наступного ранку я зійшов до вітальні трохи раніше, ніж завжди, і зупинився перед дверима, почувши голос моєї матері. Вона дуже гаряче та покірно прохала у міс Мердстон пробачення, яке ця леді подарувала їй, і між ними запанувала цілковита згода. Після того мати вже ніколи не наважувалася висловлювати своїх думок, не звернувшись спершу до міс Мердстон або не довідавшись, яка її думка про це. І коли міс Мердстон була в поганому настрої (щодо цього вона не зберігала твердості характеру), вона простягала руку до свого саквояжу, ніби збираючись віддати ключі моїй матері, й остання несказанно жахалась.

Темний колір, що забарвлював Мердстонів, надавав такий же темний відтінок і їхній релігії — жорстокій і невблаганній. Це, здавалося мені, було природним наслідком твердості містера Мердстона, яка не дозволяла йому прощати щось будь-кому і залишати хоч дрібнішу провину без кари. Ніколи не забуду, з якими страшними обличчями вони ходили до церкви, і як там змінилась уся атмосфера. Ось настає страшний день — неділя, і мене ведуть до церкви, мов полоненого. Міс Мердстон, у чорній оксамитовій сукні, неначе зробленій з погребального покривала, ступає за мною; за нею йде моя мати; за нею — її чоловік. Пеготті вже немає з нами, як бувало колись. Знову я чую молитовне бурмотіння міс Мердстон. Мене дивує, з якою хижою радістю вимовляє вона всі страшні слова. Чорний погляд її блукав церквою; «нещасні грішники» — говорить вона, ніби називає так усю парафію. Зрідка зустрічаюсь я поглядом з очима моєї матері — вона сидить нерухомо, боязко ворушить губами, а обабіч неї грізно шепочуть молитви її чоловік і зовиця. I знову з раптовим жахом я запитую себе, чи можливо, що наш добрий старий священик помиляється, а містер і міс Мердстон мають рацію, і що всі янголи небесні — янголи руйнування. І варто мені знов ворухнути пальцем чи послабити м’яз на обличчі, як міс Мердстон боляче штовхає мене в бік молитовником.

I коли ми, нарешті, повертаємося додому, я помічаю, що сусіди поглядають на мене та на мою матір і щось шепочуть. Мердстони і моя мати йдуть пліч-о-пліч, а я плентаюся позаду, тож маю змогу помічати погляди сусідів і мовчки дивуюся: невже хода моєї матері не така легка, як колись, невже так швидко в’яне її краса та свіжість? Чи пригадують сусіди, як і я, що колись верталися ми додому вдвох — я і матуся? Отак міркую я весь цей довгий сумний день.

Кілька разів заходила мова про те, щоб віддати мене до якогось пансіону. Цю думку висловили вперше містер і міс Мердстон, а мати, звичайно, погодилася з ними. Та справа ще не була остаточно вирішена. Поки що я вчився вдома. Чи забуду я колись ці уроки? Номінально їх проводила моя мати. Але насправді керували ними містер Мердстон зі своєю сестрою; вони зав­жди були присутні на цих лекціях і вважали їх слушною нагодою навчити мою матір цій клятій твердості, яка отруювала нам обом життя. Мабуть, мене тримали досі вдома саме з цією метою. Я був досить здібним учнем, мав достатньо охоти до навчання, коли ми з матір'ю жили вдвох. І дотепер пригадую, як я вивчав азбуку, сидячи в неї на колінах. Ще й досі, коли я дивлюся на товсті чорні літери в букварі, загадковість їхніх фігур, проста доброзичливість літер «О» і «С» постають переді мною знову, як колись. Але вони не викликають у мене почуття огиди або страху. Навпаки, я начебто пройшов стежкою квітів далеко, аж до книжки про крокодилів, і весь цей шлях був прикрашений ласкавим голосом і ніжним поводженням моєї матері. Та урочисті лекції, які настали потім, знівечили смертельно моє мирне існування, і я згадую про них, як про жахливу щоденну каторгу та приниження. Ці уроки були довгі, численні, жорстокі, незрозумілі для мене — голова мені йшла обертом від них, і, боюся, що так само почувалася моя бідолашна мати.

Дайте мені пригадати, як це було, і повернутися в один із таких ранків.

Поснідавши, я виходжу до другої вітальні, несучи з собою книжки, зошит і аспідну дошку. Мати вже чекає на мене за письмовим столом; але ще більше чекають на мене містер Мердстон у кріслі біля вікна (хоч він удає, що читає книжку) і міс Мердстон, яка сидить біля моєї матері та нанизує сталеві намистини. Самий лише вигляд цих двох людей впливає на мене так, що всі вивчені слова зникають з моєї голови кудись у невідому далечінь. Куди це вони зникають? Не розумію, справді!

Я подаю моїй матері першу книжку. Може, це граматика, а може — iсторія чи географія. Кидаю останній відчайдушний погляд на сторінку і, віддавши книжку матері, галопом починаю відповідати свій урок, поки він ще свіжий в моїй голові. Але ось я спотикаюся на якомусь слові. Містер Мердстон підводить очі. Спотикаюся на другому. Міс Мердстон підводить очі. Червонію. Топчуся на п'яти-шести словах і зупиняюся. Мабуть, мати показала б мені книжку, коли б насмілилась, але вона не сміє і тільки м'яко каже:

— Ах, Деві, Деві!

— Ну, Кларо, — говорить містер Мердстон, — будь твердою з хлопцем. Не слід казати «ах, Деві, Деві». Це дитячі слова. Одне з двох: або він знає свій урок, або не знає.

— Він не знає, — страшним голосом вимовляє міс Мердстон.

— Я справді боюся, що він не знає, — каже мати.

— От бачите, Кларо, — відповідає міс Мердстон, — ви маєте віддати йому книгу і змусити вивчити.

— Так, звичайно, — каже мати, — саме це я і збираюся зробити, спробуй іще раз, не будь дурненьким.

Я виконую перший пункт наказу та