Читати книгу - "В’язень Неба"

Зазвичай після недільної меси пан комендант звертався до арештантів із короткою повчальною промовою. Про коменданта відомо було небагато. Знали тільки, що його ім’я Маурісіо Вальс і що до війни він був скромним кандидатом у літератори й працював секретарем і пліткарем в одного доволі відомого місцевого автора, вічного суперника безталанного дона Педро Відаля. У вільний час Вальс нездало перекладав класиків із давньогрецької та латини, видавав разом із кількома друзями брошурки з великими культурними амбіціями, однак із малим попитом, улаштовував прохані вечері, на які сходилися полчища невизнаних геніїв, щоб обговорити стан справ у світі й пообіцяти, що одного дня, коли вони схопляться за кермо, рівень життя сягне олімпських висот.

Здавалося, Вальс приречений на сіре й гірке існування посередності, яку Господь у своїй нескінченній жорстокості наділив мріями про велич і гординею титанів. Одначе війна переписала його долю, так само, як переписала долі багатьох інших людей. Життя його різко змінилося завдяки почасти випадку, почасти розрахунку, коли Маурісіо Вальс, доти закоханий тільки у свій неймовірний талант і тонку натуру, вирішив одружитися з донькою впливового промислового магната, що тримав у своїх мацаках значну частину бюджету генерала Франко та його армії.

Наречена Вальса, старша за нього на вісім років, була прикута до інвалідного візка з тринадцяти літ. Вона страждала на спадкову хворобу, яка з’їдала її плоть і життєві сили. Жоден чоловік ніколи не зазирав їй в очі, жоден ніколи не брав її руку в свої, щоб сказати дівчині, яка вона вродлива й запитати її ім’я. Маурісіо, що, як і всі письменники-нездари, виявився глибоко в душі таким самим корисливим, як і марнославним, став її першим і останнім залицяльником. Рік по тому пара побралася в Севільї. Церемонію вшанував своєю присутністю генерал Кейпо де Льяно[30] разом із іншими достойниками франкістського уряду.

– Ви далеко підете, Вальс, – передрік йому сам Серрано Суньєр[31] під час приватної аудієнції в Мадриді, на яку молодий чоловік прийшов, щоб випрохати собі місце директора Національної бібліотеки. – Наша країна переживає тяжкі часи, і обов’язком кожного порядного іспанця є докласти всіх зусиль, щоб стримати натиск марксистської орди, яка прагне зламати наш бойовий дух, – виголосив свояк каудильйо[32], виблискуючи у своєму новісінькому мундирі опереткового адмірала.

– Ви можете на мене розраховувати, ваша ясновельможносте! – запевнив його Вальс. – Будь-де і будь-коли.

«Будь-де» обернулося призначенням на керівну посаду, однак не директора дивовижної Національної бібліотеки, а коменданта сумнозвісної в’язниці суворого режиму на кручі, що височіла над Барселоною. Список родичів і протеже, яких потрібно було прилаштувати на високі посади, був вельми довгий, і Вальс, попри всі свої зусилля, перебував десь у його нижній третині.

– Наберіться терпіння, Вальс. Ваші старання не лишаться непоміченими.

Ось так Маурісіо Вальс отримав свій перший урок зі складного національного мистецтва лавірування і здіймання нагору після зміни політичного режиму: по драбині вже дерлися тисячі як прибічників переможців, так і перекинчиків, і тому конкуренція виникла щонайжорсткіша.

4

Такий, принаймні, ішов поголос. Це нагромадження особливо нічим не підтверджених підозр, здогадів і пліток через багатьох посередників досягнуло вух в’язнів завдяки підступам попереднього коменданта, якого було зміщено ледве чи не за два тижні після призначення і який затаїв образу на цього зайду, що вкрав у нього посаду, за яку колишній начальник проливав кров на війні. Йому бракувало родинних зв’язків, а кар’єру було заплямовано жахливим випадком: одного разу колишнього коменданта, п’яного як чіп, заскочили за глузуванням із генералісимуса всієї Іспанії та його вражаючої подібності до цвіркуна з диснеївського «Піноккіо». Перш ніж старого служаку відправили в небуття, призначивши заступником коменданта в’язниці в Сеуті, той доклав чималих зусиль, щоб знеславити Маурісіо Вальса перед усіма, хто мав бажання слухати.

Жодних сумнівів не викликало тільки те, що звертатися до Вальса нікому не дозволялося інакше, окрім як «пан комендант». Офіційна версія, яку поширював він сам, стверджувала, що дон Маурісіо є визнаним авторитетом у письменницькому середовищі, власником неабиякого інтелекту й глибоких знань, надбаних під час кількох років навчання в Парижі. І що покликання Вальса простягається далеко за межі теперішнього його тимчасового перебування у виправному секторі державного апарату й полягає в тому, щоб із допомогою гурту обраних інтелектуалів, близьких йому за поглядами, освічувати простолюд знекровленої Іспанії й учити його думати.

Вальсові промови часто містили розгорнуті цитати з його ж таки нарисів, віршів чи наставницьких статей, які він уперто публікував у національній пресі і які були присвячені питанням літератури й філософії, а також потребі відродження культури мислення на Заході. Якщо після закінчення таких напучувальних промов в’язні несамовито йому оплескували, пан комендант виявляв великодушність, і наглядачі роздавали арештантам цигарки, свічки та інші коштовні речі з того, що лишалося від посилок родичів. Усе найцінніше тюремники заздалегідь забирали собі й несли додому або ж іноді продавали в’язням, але нехай хоч так – краще щось, аніж нічого.

Арештантів, що помирали природною або неочевидно спровокованою смертю, – зазвичай від одного до трьох на тиждень – забирали опівночі, окрім вихідних і церковних свят – тоді труп лишався в камері до понеділка чи до наступного робочого дня, переважно в товаристві новопідселеного «квартиранта». Коли в’язні гукали про те, що їхній товариш перейшов до кращого світу, наглядач підходив до мерця, перевіряв пульс і дихання, а потім клав тіло в один із брезентових мішків, призначених саме для цього. Опинившись у зав’язаному лантусі, мрець лежав у своїй камері, очікуючи, коли по нього прийдуть працівники сусіднього з фортецею цвинтаря. Ніхто не знав, що робили з трупами далі, а коли про це питали Бебо, той лише опускав очі й відмовлявся відповідати.

Що два тижні збирався військовий трибунал, який розглядав справи за прискореною процедурою, і на світанку засуджених розстрілювали. Траплялося, що через поганий стан рушниць чи боєприпасів розстрільній команді не вдавалося вразити життєво важливі органи, і передсмертні стогони скинутих у рів людей лунали кілька годин. Іноді чути було вибухи, і крики миттю змовкали. Серед в’язнів поширеною була думка, що хтось із офіцерів добивав поранених гранатою, але напевне цього ніхто не знав.

Ще одна чутка, яка ходила поміж арештантами, стверджувала, що пан комендант у п’ятницю зранку приймає у своєму кабінеті жінок, доньок, наречених, навіть тіток і бабусь ув’язнених. Позбувшись обручки, яку він ховав у верхню шухляду свого стола, Вальс вислуховував клопотання, обмірковував просьби, пропонував жінкам носову хустинку, щоб витерти сльози, і отримував подарунки або послуги іншого