Читати книгу - "Танок драконів"

рабинь, то дуже скоро правитиме містом євнухів.

Прийшов хлопчина, молодший за Дані, плюгавий і пошрамований, вбраний у потертий сірий токар з довгими срібними торочками. В нього аж голос тріснув, коли він розповідав, як двоє батькових рабів учинили заколот тої ночі, коли була розбита брама міста. Один з рабів убив батька, а другий — старшого брата хлопчини. Хлопчині вдалося втекти, відбувшись тільки порізом на обличчі, однак один з убивць і досі мешкає в батьковій домівці, а другий записався в королівське військо — став одним з материних мужів. Хлопчина хотів, щоб їх обох повісили.

«Я царюю в місті, збудованому з праху й погуби». Дані не лишалося нічого, як відмовити хлопчині. Вона-бо оголосила цілковите прощення за всі злочини, вчинені під час сплюндрування. Та й не каратиме вона рабів за те, що повстали проти хазяїв.

Коли вона так і сказала хлопчині, той кинувся на неї, однак ноги заплуталися в токарі, тож він гримнувся долілиць на фіолетовий мармур. На хлопця миттю наскочив Дужий Бельвас. Смаглявий здоровань-євнух підхопив його однією рукою і потрусив, як мастиф трусить щура.

— Годі, Бельвасе,— гукнула Дані.— Відпусти його.

До хлопця вона промовила:

— Бережи цей токар, бо він урятував тобі життя. Ти ще просто хлопчик, тож ми забудемо все, що тут сталося. І тобі варто вчинити так само.

Але, виходячи, він озирнувся через плече, й Дані, побачивши його очі, подумала: «В гарпії з’явився ще один син».

До обіду Дані добре намуляли і корона на голові, і лавка під задом. Стільки людей чекало на її милість, що вона не перервалася й на обід. Натомість відіслала Джикі на кухню по таріль коржів, оливок, інжиру й сиру. Вислуховуючи скарги, вона потрошку їла й попивала з кубка розведене вино. Інжир був смачний, оливки — ще смачніші, а от вино лишило в роті терпкий металевий присмак. З дрібненького світло-жовтого місцевого винограду вино виходило поганеньке. «Вином торгувати не вдасться». Крім того, велике панство спалило найкращі виноградники разом з оливковими гаями.

По обіді прийшов скульптор з пропозицією замінити голову великої бронзової гарпії на Площі пречистості на подобу самої Дані. Дані відмовила з усією можливою ввічливістю. У Скагазадані виловили щуку небувалих розмірів, і рибалка хотів дарувати її королеві. Дані красномовно похвалила щуку, винагородила рибалку гаманом срібла, а щуку відіслала на кухню. Мідяр виготовив для неї глянсову кольчугу для військових походів. Дані прийняла кольчугу з перебільшеною вдячністю: на виріб приємно було дивитися, до того ж глянсована мідь чарівно блищатиме на сонці, однак у справжній військовий похід Дані радше вдягне крицю. Навіть молоденька дівчина, яка на війні не розуміється, розуміє це.

Пантофлі, які надіслав їй король-різник, уже страшенно тиснули. Скинувши їх, Дані одну ногу підігнула під себе, а другою, сидячи, погойдувала. Поза була не надто королівська, але Дані вже втомилася бути королевою. Від корони розболілася голова, а сідниці заніміли.

— Пане Баристане,— гукнула вона,— тепер я знаю, яка риса королю потрібна понад усе.

— Мужність, ваша світлосте?

— Залізна дупа,— підкусила його вона.— Я ж тільки те й роблю, що сиджу.

— Ваша світлість бере забагато на себе. Вам слід перекласти більшість своїх турбот на плечі своїх радників.

— У мене забагато радників і замало подушок,— озвалася Дані й обернулася до Резнака.— Скільки ще?

— Двадцять троє, з ласки вашої препишності. Й усі зі скаргами,— сенешаль звірився з паперами. Одне теля і три кози. А решта, понад усякий сумнів, вівці або ягнята.

— Двадцять троє,— зітхнула Дані.— На диво полюбилася моїм драконам баранина відтоді, як ми почали компенсувати вівчарям поцуплених овець. Скарги підтверджуються?

— Дехто поприносив обгорілі кістки.

— Люди теж багаття розпалювати вміють. Обгорілі кістки нічого не доводять. Брунатний Бен каже, що на пагорбах за містом водяться руді вовки, шакали й дикі пси. То нам сріблом платити за кожне ягня, яке загубиться від Юнкая до Скагазадана?

— Ні, ваша препишносте,— уклонився Резнак.— Мені цих шахраїв просто відіслати геть — чи ви волієте їх відшмагати?

Данерис посовалася на лавці.

— Люди не повинні боятися приходити до мене.

Деякі скарги безпідставні, понад усякий сумнів, але правдивих більше. Дракони занадто виросли, щоб задовольнятися щурами, котами й собаками. «Що більше вони їдять, то більшими ростуть,— застерігав її сер Баристан,— а що більшими ростуть, то більше їдять». Дрогон залітав особливо далеко й легко міг зжерти за день цілу вівцю.

— Відшкодуйте ціну худоби,— сказала Дані Резнаку,— але відсьогодні всі скаржники спершу повинні сходити в Храм грацій і дати священну клятву перед богами Гіса.

— Буде зроблено,— мовив Резнак і обернувся до прохачів.— Її препишність королева згодна відшкодувати втрачену вами худобу,— заговорив він гіскарською мовою.— Завтра приходьте до моїх уповноважених, і вам заплатять грошима або товаром — на ваш розсуд.

Оголошення вислухали в похмурій тиші. «Я очікувала від них більшої радості,— подумала Дані.— Зрештою, вони отримали те, за чим прийшли. Невже цих людей нічим не власкавити?»

Всі пішли на вихід, а один чоловік затримався — приземкуватий, з обвітреним обличчям, у лахмітті. Його жорстке чорно-руде волосся було підрізане на рівні вух, а в руці чоловік тримав убогий мішок. Стояв він, похиливши голову, втупившись у мармурову підлогу, так наче геть забув, де він і що він. «А цей чого хоче?» — подумала Дані.

— Клякніть перед Данерис Штормородженою, Неопалимою, королевою Міріна, королевою андалів, і ройнарів, і перших людей, халесі Великого травистого моря, ламальницею ланців і матір’ю драконів,— проспівала Місанді високим солодким голосом.

Дані підвелася, і її токар почав сповзати. Зловивши його, вона припасувала його на місце.

— Ви, з мішком,— гукнула вона,— ви хотіли з нами поговорити? Можете підійти.

Коли чоловік підвів голову, виявилося, що очі в нього червоні й запалені, як відкриті рани. Дані помітила краєм ока, як сер Баристан ковзнув ближче до неї — біла тінь у неї при боці. Чоловік наблизився, шургаючи ногами і спотикаючись, крок по кроку, стискаючи свій мішок. «Він п’яний чи хворий?» — думала Дані. Під потрісканими жовтими нігтями в нього чорніла земля.

— Що сталося? — запитала Дані.— У вас до нас скарга чи прохання? Чого ви хочете?

Чоловік нервово облизав пошерхлі й потріскані губи.

— Я... я приніс...

— Кістки? — нетерпляче спитала Дані.— Обгорілі кістки?

Піднявши мішок, чоловік висипав його вміст на мармур.

Це таки були кістки — потрощені й почорнілі. Довші кістки хтось потрощив, щоб дістатися до