Читати книгу - "Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі"

Королевин їжак, якого я мала крокетувати, тільки-но побачив, що мій на нього котиться, одразу й утік.

— А як тобі подобається Королева? — запитав Кіт, стишивши голос.

— А ніяк, — відповіла Аліса, — вона так страшенно… (тут Аліса помітила, що Королева стоїть у неї за спиною, наслухаючи)… так страшенно вправно грає, що не треба великого розуму, аби вгадати, хто переможе.

Королева всміхнулася і відійшла.

— 3 ким це ти балакаєш? — запитав Король, що й собі підійшов до Аліси і зачудовано приглядався до котячої голови.

— Це мій друг, Чеширський Кіт, — сказала Аліса. — Дозвольте, я вас познайомлю.

— Мені не подобається його подоба, — заявив Король. — А втім, він може поцілувати мені руку, коли хоче.

— Я волів би цього не робити, — сказав Кіт.

— Не лихослов! — вигукнув Король. — І не світи так на мене очима!

З цими словами Король сховався за Алісину спину.

— Котові й король не указ[17], — мовила Аліса. — Десь я це читала, не пам'ятаю тільки — де.

— Ні! Його треба прибрати! — твердо мовив Король і гукнув до Королеви:

— Серденько, звели, будь ласка, прибрати кота!

Королева на все — мале й велике — мала одну раду.

— Зітнути йому голову! — кинула вона, навіть не обертаючись.

— Я сам приведу ката! — зголосився Король, і тільки його й бачили.

Аліса вже хотіла вертатися на крокетний майданчик, щоб поглянути, як іде гра, коли тут до неї долинуло несамовите Королевине верещання. Аліса вжахнулася: трьох гравців, що проґавили свою чергу, вже було засуджено до страти.

Те, що коїлося на майданчику, здавалося їй справжнім неподобством: довкола панував такий рейвах, що годі було вгадати, чия черга ставати до гри.

Аліса трохи зачекала, а тоді подалася на розшуки свого їжака. Довго шукати не довелося — він скубся з чужим їжаком. То була чудова нагода, щоб одним із них крокетувати другого, але, як на те, Алісин молоток, цебто фламінго, перейшов на інший кінець саду, й Аліса могла тільки бачити, як він неоковирно силкується злетіти на дерево. Поки вона його зловила й принесла назад, бійка вщухла, і за обома їжаками вже й слід прохолов.

— Утім, невелика втрата, — вирішила Аліса, — однаково всі ворітця порозбігалися.

Міцно затиснувши фламінго під пахвою, щоб той знову не втік, вона подалася докінчувати розмову зі своїм другом.

Повернувшись на те місце, де в повітрі мріла його голова, Аліса з подивом побачила, що довкола Кота зібрався цілий натовп. Кат, Король та Королева жваво про щось сперечалися, галасуючи навперебій, а решта всі стояли мовчазні, й, судячи з їхніх облич, занепокоєні.

Усі троє кинулися до Аліси, щоб вона їх розсудила. Кожен їй щось доводив, та оскільки говорили всі навперебій, то зрозуміти про що йдеться, було дуже важко.

Кат доводив, що не можна відтяти голову, коли її нема від чого відтинати: зроду-віку він такого не робив і не збирається на старості переучуватися — на якого ката перевчати ката?!

Король доводив, що всяк, хто має голову, може її позбутися, і годі молоти дурниці.

А Королева доводила, що коли питання не вирішиться швидше, ніж уже, то вона скарає на горло всіх до одного. (Це й пояснює, чому всі як один були такі похмурі й занепокоєні.)

Аліса не змогла придумати нічого кращого, як сказати:

— Кіт належить Герцогині. Порадьтеся з нею.

— Вона за ґратами, — сказала Королева до Ката. — Веди її сюди!

Кат помчав стрілою, а котяча голова почала танути, і коли нарешті привели Герцогиню, від голови не лишилося й сліду. Король із Катом ще довго бігали, мов навіжені, шукаючи голову, а решта гостей пішли догравати гру.

Розділ дев'ятий

Розповідь Казна-Що-Не-Черепахи

— Яка я рада знов тебе зустріти, ясочко моя! — вигукнула Герцогиня, ніжно беручи Алісу під руку й ведучи її углиб саду.

Алісі було приємно бачити Герцогиню в доброму гуморі, і вона подумала, що, можливо, то тільки від перцю вона так озвіріла тоді на кухні.

— Коли я буду Герцогинею, — сказала собі Аліса (щоправда, без особливої певності), то не триматиму в себе на кухні ані перчини. Юшка смачна й без перцю. Можливо, саме від лютого перцю люди стають такі сердиті, — провадила вона, щаслива, що відкрила нове правило. — Від гірчиці — гіркне на душі, від кориці — починаєш усім коритися, від звіробою — визвірюються, а… а зате від карамелі чи інших цукерок діти стають солодкі-пресолодкі! Шкода, що люди цього не знають, — інакше були б не такі скупі на цукерки…

Замріявшись, Аліса зовсім забула про Герцогиню і ледь здригнулася, коли біля самого вуха почувся її голос.

— Ти так задумалася, любонько, що й язик проковтнула. Звідси мораль… Забула яка, але зараз пригадаю…

— А, може, її тут і нема, — відважилася на сумнів Аліса.

— Що ти, що ти, дитино! — сказала Герцогиня. — Мораль є у всьому, треба тільки вміти й знайти.

З цими словами вона щільніше пригорнулася до Аліси, зручно спершись своїм підборіддям їй на плече.

Аліса не була в захваті від такої близькості: по-перше, Герцогиня скидалася на справжню почвару, а по-друге — її підборіддя було на диво гостре. Та що вдієш? — вона хотіла бути чемною, тож терпіла, як могла.

— Здається, гра їм стала трохи любіша, — зауважила Аліса, щоб хоч якось підтримати розмову.

— О саме так! — погодилася Герцогиня, — а звідси мораль: «Любов єдина крутить світом!»

— А дехто ж казав, — шепнула їй Аліса, — що найголовніше — не пхати носа до чужого проса!

— Ну то й що? Глузд загалом один і той самий, — відказала Герцогиня, впинаючись гострим підборіддям Алісі в плече. — А звідси мораль: хто глузду пильнувати звик, того не підведе язик.

«Як вона любить з усього виводити мораль!» — подумала Аліса.

— Ти, мабуть, дивуєшся, чому я не обійму тебе за стан, — озвалася Герцогиня після мовчанки. — Річ у тім, що я не певна в норові твого фламінго. А, може, таки спробувати?

— Він може углитнýти, — обережно відповіла Аліса, анітрохи не прагнучи Герцогининих обіймів.

— Твоя правда, — сказала Герцогиня, — фламінго кусючий, як гірчиця. Звідси мораль: це птиці одного польоту.

— Гірчиця — не птиця, — зауважила Аліса.

— Знов-таки слушно, — погодилась Герцогиня. — Як ясно ти вмієш висловлюватися!

— По-моєму, гірчиця, особливо мелена — це такий собі порох, — сказала Аліса.

— Ну, звісно ж, — притакнула Герцогиня, яка, здавалося, ладна була погоджуватися з кожним Алісиним словом. — Тут неподалік під горою є великі поклади гірчичного пороху… Звідси мораль: «Не дивись високо — запорошиш око!»

— Ага, вже знаю! — вигукнула Аліса. — Гірчиця — овоч. Щоправда, на овоч не схожа,