Читати книгу - "Війни Міллігана"

в’язницю. Вони погодилися, що його треба «навчити літати», тобто виштовхнути з гнізда, але слід дочекатися слушного моменту. Боббі вважав, що найкраще зробити це після слухання у справі Річарда — він пробуде тут ще кілька тижнів, перш ніж владнають усі формальності й відправлять його додому. Знаючи, що скоро буде вдома, він легше перенесе удар. А там про нього хтось подбає, вважав Боббі, бо Річард усім подобається.

Тут повернувся Річард з «Кул-Ейдом», всівся біля ніг Боббі, і гра продовжилася.

За десять хвилин до полудня у кімнату увійшов Ґейб.

— Скоро на обід, хлопці, — оголосив він, дістаючи з-під сорочки три пакети з катетерами. На його обличчі сяяла бешкетна усмішка.

— Як тобі вдалося? — спитав Боббі.

— То пусте. Головне, що я їх приніс, еге ж?

— Те, що треба! — оглянув їх аллен.

— Чорт забирай, зробімо це! — вигукнув Ґейб.

Усі троє закріпили пакети під сорочками. Річард радісно сплеснув у долоні.

— О-о-обід! — заволав наглядач.

Вони приєдналися до цівочки пацієнтів, що рухалася до кухні. аллен відчув викид адреналіну: він ризикував результатами свого слухання в суді і, якщо чесно, і сам не знав, навіщо це робить. Доктор Кол завжди казав, що в нього схильність випробовувати долю…

— Так, спочатку треба покришити хліб, — сказав аллен, коли вони повернулися з обіду.

Боббі під пильним поглядом Річарда займався хлібом, а Ґейб стежив за дверима.

— Ось так. Тепер складаємо весь хліб у пляшку з-під молока й сиплемо всю пачку цукру — у нас тут грамів триста. У хлібі є дріжджі, а якщо додати цукор і виноградний сік — усе це почне бродити та створюватиме тиск. Що краще воно бродитиме, то більше утворюватиметься алкоголю. Це те саме, що й зерновий спирт — наприклад, кукурудзяне пиво…

— А тиск від бродіння не розірве пластикову пляшку? — перервав його Ґейб. — Вона не вибухне?

— Про це не турбуйся, — аллен витяг із шафки гумову рукавичку. — Я поцупив це зі смітника, але добре вимив, — він натягнув рукавичку на горло пляшки. — Отак. Рукавичка забиратиме зайве повітря, але частково зберігатиме необхідний для процесу тиск.

Боббі потягнув за гумовий палець і відпустив.

— А можна потім додати більше соку?

— Звичайно, якщо треба буде. Лишилося тільки знайти місце, де це лишити, поки природа не зробить своє діло. Це днів вісім. І треба час від часу випускати зайвий тиск із рукавички. Ходитимемо по черзі.

— Та де ж ми це сховаємо? — спитав Ґейб.

аллен підморгнув йому.

— Гадаю, найкраще рішення — поставити її просто над пунктом наглядачів у загальній кімнаті. Віднесемо її, коли прийде нічна зміна.

— Нічого собі! Просто у них під носом! — присвиснув Боббі.

— Майже. У них над носом, — виправив його аллен. — Крім того, у загальній кімнаті завжди так смердить, що наш шмурдяк вони ніколи не почують.

(3)

За день до переведення Міллігана з Афін до Ліми молода студентка факультету журналістики Сьюзан Прентіс примудрилася обійти охорону й зустрітися з ним у відкритому відділенні. Вона представляла університетську газету «Лантерн». Їхня зустріч випала на сплутаний час, і дівчина взяла інтерв’ю у Біллі-М.

Уже після переведення Сьюзан написала йому лист, у якому пояснила, що люди бояться його через страх перед невідомим, через те, що не можуть його зрозуміти. Вона писала, що і сама боялася з ним зустрічатись, але страх зник, щойно його побачила. Дівчина вибачалась за свої упередження і писала, що насправді він дуже мила й добра людина. Зазвичай, додала вона, усі журналісти виступають на захист таких «непотрібних» людей, просто у його випадку ніхто не знав, як правильно поводитися.

Біллі-М погодився зустрітися з нею знов 23 жовтня 1979 року, але зустріч не відбулася, бо артур не довіряв йому говорити з пресою. Він сказав аллену вийти на сцену, щойно вона прийде, так що сам Біллі-М побачив лише її спину у дверях і почув «бувайте». У нього в губах залишилася цигарка аллена, і його ледь не знудило. Так неправильно: артур наказав аллену завжди гасити цигарку, перш ніж залишити сцену. Судячи з повної попільнички, вони довго спілкувалися.

Повернувшись у свою кімнату, Біллі-М застав там Карла Льюїса. Він уже встиг влаштувати повний гармидер: розкидав одяг та всілякі дрібниці по підлозі, розсипав тальк і навіть вичавив зубну пасту.

— Де мої гроші, засранцю? — прошипів він крізь дірку з-під переднього зуба.

— Я сказав, що заплачу, — жалісливо відповів Біллі-М. — Нащо було таке робити? Ви ж стояли у мене за спиною, коли я вранці брехав своєму адвокатові і просив вислати вам сто доларів на новий радіоприймач замість зламаного.

— Уранці? Ти кого хочеш надурити, га? Це було три дні тому! А грошей мені ніхто так і не переказав!

— Я знов йому подзвоню. Він, мабуть, не зміг зробити переказ одразу. Завтра гроші будуть.

Той вищирився й, виходячи з кімнати, кинув:

— Молися, щоб вони прийшли. Ой, молися…

Біллі-М зрозумів погрозу. Він бачив, що буває з іншими пацієнтами, і знав: якщо гроші не прийдуть — йому буде дуже боляче. Після переведення у це пекло в нього більше не було прямого ментального зв’язку з артуром, рейдженом чи алленом, але він був упевнений, що вони повернулися: він бачив записки, написані незнайомим почерком, а люди розповідали йому про речі, яких він не знав чи не робив. І Біллі-М знов почав втрачати час — не просто хвилини чи години, а, як щойно виявилося, навіть дні. Йому було соромно.

Раптом знадвору почувся рев натовпу. Біллі-М підбіг до вікна й побачив, що на подвір’ї зібралися сотні пацієнтів із дрючками в руках. Дехто з них був у капюшонах, що закривали обличчя. Він просто не міг повірити своїм очам — вибіг у коридор і закричав:

— Бунт! Бунт!

Карл Льюїс кинув на нього погляд, повний огиди.

— От же придурок…

— Надворі! Вони вже захопили територію! Нічого ви мені не зробите — вони скоро прийдуть сюди і наведуть лад!

— Ага, аж бігом. Вони кіно знімають — ти що, не чув?

— Кіно?

— Кіно, йолопе. Для телебачення. Вони знімають у Лімі, бо вона схожа на Аттику.

Біллі-М сумно похитав головою й поплентався назад у кімнату. Мав би здогадатися. Це надто добре, щоб бути правдою. У цьому світі немає справедливості.

Розділ 6

Вино за ґратами

(1)

Після зустрічі з алленом Сьюзан Прентіс написала статтю, яка вийшла на першій шпальті університетської газети Огайо «Лантерн» 6 листопада 1979 року. Наклад цього випуску перевищив загальний наклад газет