Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки)"

суглобів, а листопадового туманного дня — вийти з дому і повернутися із сонячним ударом.

Через страшні муки, які він терпів від зубного болю, одного року його приспали і — о бідолашний! — вирвали йому всі зуби. Натомість вставили штучні щелепи. Зубний біль потім перейшов у невралгію і вушний біль. У нього завжди був нежить, окрім тих дев’яти тижнів, коли він хворів на скарлатину, і він постійно щось собі обморожував. Під час чуми 1871 року нам забороняли навіть наближатися до нього: у всьому приході був відомий лише один випадок захворювання, і цим випадком був юний Стівінґз.

Весь час протягом своїх незліченних хвороб він лежав у ліжку і їв лише курятину, збиті з молоком яйця і парниковий виноград. Йому доводилося лежати й плакати, тому що йому не дозволяли займатися латиною і забирали від нього німецьку граматику.

Ми ж, хлопчаки, ладні були віддати всі десять років шкільного життя заради бодай одного дня будь-якої хвороби. Ми навіть гадки не мали, навіть у страшних снах не мріяли дати нашим батькам хоч малесенький привід пишатися нами. Найбільша недуга, яка могла нас спіткати — це потиличний простріл. Ми казилися на протягах, але від них тільки свіжішали і нам ставало тільки краще. Ми їли все підряд, щоб захворіти, але це тільки додавало нам апетиту і ваги. Здавалося, хоч би що ми придумали, нічого не допоможе нам захворіти. Доки не приходили канікули. В останній день навчання ми всі застуджувалися, підхоплювали кашлюк та всілякі інші болячки. Аж поки не починалася наступна чверть. А після того, хоч би як намагалися щось зробити, ми раптом одужували і ставали здоровішими, ніж будь-коли.

Таке життя. А ми — не що інше, як трава, яку зрізають, кладуть у піч і спалюють.

Повернімось до питання про різьблений дуб. Наші пра-пра-прадіди таки були хорошими майстрами і мали почуття прекрасного. Адже триста-чотириста років тому всі ті нинішні мистецькі скарби були звичайними повсякденними речами. Чи справді є щось надзвичайне в старій суповій тарілці, пивному кухлеві чи щипцях для зняття нагару зі свічок, які ми так цінуємо нині? Чи, можливо, довкола них лише сяє ореол старовини, який і заворожує нас? Посуд із блакитної порцеляни, який ми чіпляємо на всіх стінах як прикрасу, кілька століть тому був звичайним домашнім начинням. Рожеві пастухи і жовті пастушки, яких ми роздаємо всім своїм друзям у пориві почуттів і з надією, що вони їх зрозуміють, були звичайнісінькими цяцьками, які просто стояли собі на камінній полиці, і якась мати у вісімнадцятому столітті давала їх посмоктати своїй дитині, аби та не плакала.

Цікаво, чи в майбутньому буде так само? Чи будуть у ті часи цінними скарбами сьогоднішні дешеві дрібнички? Чи виставлятимуть гори китайських тарілок з отими вербочками та місточками на камінних полицях десь у двадцять першому столітті? Чи будуть білі горнятка із золотим обідком і красивою золотою квіточкою (невідомого виду) всередині, які ми тепер інколи розбиваємо без особливого жалю, обережно склеювати і ставити на підставки, і лише господиня матиме право витирати з них пил?

А китайський собачка, той, що прикрашає спальню в моїй мебльованій квартирі… Такий собі білий собачка. З голубими очима, червонястим у плямках носом. Перемагаючи біль, він намагається тримати голову підведеною, а його доброзичливий вираз межує зі слабоумством. Особисто я не в захваті від нього. Хоча вважається, що це витвір мистецтва, мене він дратує. Мої легковажні друзі з нього насміхаються. Та й сама господиня від нього не в захваті й мириться з його присутністю лише тому, що це подарунок тітки.

Та цілком імовірно, що років через двісті цього песика звідкілясь викопають — без ноги, з відбитим хвостом — і назвуть дорогою порцеляною. Поставлять у скляну шафку, і люди ходитимуть довкола і захоплюватимуться ним. Вони будуть вражені надзвичайною виразністю кольору його носа і висловлюватимуть здогади, яким чудовим мав би бути відламаний шматок хвоста.

У цьому столітті нам важко побачити красу цього собачки. Ми надто до нього звикли. Це так само, як захід сонця чи зорі — їхня неповторність нас не зачаровує, тому що ми звикли їх бачити. Те саме і з собачкою. У 2288 році люди від нього шаленітимуть. Мистецтво виготовлення таких собачок до того часу, гадаю, буде забуте, і наші нащадки дивуватимуться, як ми могли таке зробити. Вони говоритимуть про те, якими розумними ми були. Нас ніжно згадуватимуть як «великих художників, що жили і творили в дев’ятнадцятому столітті й виготовляли таких ось порцелянових собачок».

Клаптик полотна з візерунком, який найстарша донька вишивала у школі, називатимуть гобеленом вікторіанської епохи, і йому не буде ціни. Усі полюватимуть за надщербленими і потрісканими біло-блакитними кухлями з нинішніх придорожніх харчевень. Їх цінуватимуть на вагу золота, а багаті люди питимуть із них крюшон. Мандрівники з Японії скуповуватимуть вцілілі «подарунки з Рамсгета» і «сувеніри з Маргета» та везтимуть їх до Едо як старовинний англійський раритет[8].

Тут Гарріс кинув весла, встав зі свого місця і ліг на спину, задерши догори ноги. Монморансі, крутнувшись на місці, заскавулів, верхній кошик підстрибнув, і все з нього посипалось.

Я був дещо вражений, але стримався. Досить доброзичливо я спитав:

— Е-е! Ти що?

— Я що?! Ти…

Ні, я вирішив не повторювати того, що сказав Гарріс. Припускаю, що можна десь у чомусь мене звинувачувати. Але почути таку наругу над мовою, таку грубість, та ще й від людини, яку так трепетно виховували (наскільки мені відомо, з Гаррісом було саме так)… Ні, такого пробачити не можна. Я просто задумався і забув (з ким не буває?), що я стерничий, і ми трохи відхилися від курсу. Спочатку ми якийсь час не могли зрозуміти, де закінчуємося ми і де починається графство Мідлсекс. Але згодом ми таки розібралися і розділилися.

Гарріс, одначе, сказав, що він достатньо попрацював і що настала моя черга. Тож мені довелося вилізти з човна і, взявши мотузку, потягнути його вздовж Гемптон-Корту. Яка дивовижна у цьому місці давня кам’яна стіна! Завжди, коли я проходжу повз неї, від самого її споглядання настрій поліпшується. Вона така гарна, такі насичені, яскраві барви. Яка вражаюча картина! Ось нишком підкрадається лишайник, а он там усе заполонив мох; зверху, спостерігаючи за річкою, сором’язливо визирає молода виноградна лоза, а старий поважний плющ облаштувався трішки віддаля. Кожен її ярд — це незліченне розмаїття кольорів і відтінків. Якби я вмів писати картини чи малювати, я із задоволенням зобразив би її, цю