Читати книгу - "Гра у три руки"

211
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 69
Перейти на сторінку:
Ірина, вмощуючись за кермом, — не «Лендкрузер», звісно, але мені подобається. Зручна машинка.

— А ви про «Лендкрузер» мрієте, — уточнив Олег.

— Мрію, — зізналася вона. — Проте поки що не можу. Але мрію!

Упевненості, з якою оберталося кермо «Кашкая», відразу поменшало, щойно подумала, що їдуть вони у потрібному напрямку прямо до Олегового будинку. Оце вже гальма сьогодні!

— Стоп, а куди ж їхати? — вчасно спохопилася вона.

— Якраз добре, — заспокоїв Олег. — Ще трошки. Але... Я б просив... Якщо це не дуже вас обтяжить, завернути ще ось сюди. На цю вулицю. А отут зупинитися. Будь ласка, почекайте на мене п'ять хвилин. Дуже прошу. Можете?

— Без вас не поїду нікуди.

Довгий плащ майнув у двері, вона навіть не зауважила, чого. Втім, яка різниця? Лише тепер відчулося, що увійшла в колію повністю. Це ж треба! А як приємно було кілька хвилин тому цілком вимкнути мізки і виконувати його вказівки. «Направо, наліво...» Якби ти знав, Олеже, у кого з'явилися подібні уподобання! Жінка, яка справно крутить армією чоловіків на роботі, а поза роботою справно з них знущається. А тих кількох вибраних — від доцента до директора — покинула сама, тільки-но повважала за потрібне.

Він вийшов з пакетом, у якому вочевидь було щось незручне, і всівся поруч із нею.

— Можемо їхати? Я не надто довго?

І ось ще кілька поворотів. Усе. Значно зручніше складалося б, якби, навпаки, підвозили її. Втім, цей чоловік був явно з тих, хто не скидає на жінок усе, що важче та проблемніше. Заглушити машину — якраз та дія, яка ще не говорить прямо — «ну запросіть же мене на каву!», проте повинна б наштовхнути, якщо...

Його довгі й міцні пальці почали закочувати поліетилен пакета, коли Ірина лише потягнулася до ключа у замку. О Господи!.. Те, що з'являлося звідти, змушувало роззявити рота. Кактус виявився величезним, не схожим на жоден з бачених раніше. Його міцне тіло огортало м'яке білувате «волосся» замість традиційних голок, а на верхівці вже розпускалась яскраво-жовта велика квітка.

— Клас... — тільки й змогла вимовити Ірина. — Боже, яке диво...

Рука сама потягнулася погладити біле м'яке «хутро», наче це була жива тваринка.

— Обережно, — застеріг Олег. — У нього ще й голки є.

Довгі й гострі голки стирчали крізь оте м'яке «волосся» рідко, але переконливо. Ого...

— Це вам.

— А... з приводу?

— Учора було восьме березня. Жіноче свято.

— Позавчора.

— Ну, нехай. Однаково. Але ж було...

Її голова вражено хитнулась, адже кілька тижнів тому під час однієї з розмов розповіла Олегові, тому своєму «віртуальному», про захоплення кактусами. Тоді відправила емейлом кілька найкращих зображень. І що тепер? Як розцінити цей подарунок? «Я знаю, хто ти насправді?» Чи то розмови з віртуальною подругою навіяли йому ідею подарувати саме таку квітку реальній жінці?

— А чому саме кактус? — Ірина таки дозволила своєму подиву вийти назовні. — Звідки ви взяли, що я люблю кактуси?

— Я не знав цього, — трохи знітивсь Олег. — Просто ви жінка неординарна. Навряд чи вас вразять троянди. А це щось таке... нестандартне. Що, потрапив у халепу? Не вгадав?

— Ні, навпаки. Я вражена. Рідко кому вдається зробити мені подарунок, який би подобався по-справжньому. А ви... Я... Чорти... Приємно, чесне слово. Напевно, він ще й не дешевий. Слухайте, а двадцять третє вже минуло так само, як і восьме березня, отже, я також маю право...

— Не варто, — засміявся він. — Я абсолютно мирна людина. День армії не викликає у мене позитивних відчуттів.

— А коли у вас день народження? — не вгавала Ірина.

— Аж у жовтні. Якщо до того часу не забудете, не маю нічого проти.

— Не забуду, — запевнила вона. — Але надто довго чекати. А давайте... Ну, коли тебе вітають і тобі приємно, прийнято хоч каву виставляти. Повернемося туди ж — і по філіжанці кави. Ні, справді. Там же кав'ярня поруч. Якщо, звісно, у вас є кілька хвилин.

Ну! Як запрошують такі чоловіки? Ірина була впевнена — цей уміє так, щоб не образити і не відштовхнути. Не вульгарно і не зачовгано.

— До моєї «кав'ярні» ближче, — подумавши, мовив Олег. — Якщо, звісно, ви не вважаєте, що це незручно.

— Не зовсім, якщо чесно. Вітання ваші, тож кава має бути моя.

Її відверто змовницький погляд припиняв подальшу гру слів автоматично. Проте Олег таки запитав:

— І це єдина причина? То я дозволю вам похазяйнувати і приготувати каву.

X

 

вартира виглядала більш аніж скромно, принаймні, як на погляд Ірини. Усе просто й дешево. Проте охайно і раціонально. Одна кімната. Вітальня у найдешевшому варіанті. Але ящики шаф не перекошені, стільчики стоять рівно та нічого не порозкидано. І навіть ручки у меблів не блищать недоречною позолотою, а віддають темним металевим відтінком. Те ж саме на кухні, де через кілька хвилин їй доведеться варити каву. Навіть у мийці чисто! Чорти...

Цей чоловік, який за всіма припущеннями, жив сам, справді не мав звички розкидатися брудними шкарпетками і залишати невимитий посуд. Хмм...

— Ви когось чекали? — просто і безпосередньо запитала Ірина.

«Вас» — мав би відповісти інший, насолоджуючись при цьому власною дотепністю. Він же тільки всміхнувсь. І відповів запитанням на запитання:

— Я знаю, що й жінки часом доволі вправно беруть молоток і викрутку, якщо нема на кого сподіватися. Принаймні, ви б не терпіли, мені здається, капання води з поламаного крана. Чому дивуєтесь іншим?

— Інші, принаймні ті, які обертаються навколо мене, потребують насамперед няньки. Навіть ті, котрі стоять високо і впливають на життя сторонніх людей.

Рух на кухні розпочався непомітно, за невимушеними філософськими темами, які можна було сміливо порушувати з цим чоловіком, не боячись при цьому залишитися насамоті. Побачивши, що їй таки не доведеться зварити каву, Ірина влізла у власний пакет і заходилася готувати бутерброди. Яким же був її подив, коли відчинилися дверцята холодильника, відтак на плитці опинилася невеличка каструля, від якої відразу ж почав поширюватися підозрілий запах.

— А це, пробачте, не насмілюся запитати... — очі її стали величезними, рот картинно роззявивсь, а палець вказував на каструлю.

— Зупа, — розвів руками Олег. — Страва буденна, але необхідна. Сподіваюся, можу запропонувати. Ви ж з роботи.

— А... ви не боїтеся,

1 ... 15 16 17 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра у три руки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гра у три руки"