Читати книгу - "Несказане"

скальпелем, звідти витекла вода. Що в її шлунку знайшли водорості, пісок і 177 мілілітрів води з озера, які вона проковтнула. Що права частина її серця роздулася так, ніби навантаження на неї було завеликим. Що шкіра голови та шиї аж до пліч набула багряного відтінку, бо дівчина плавала обличчям униз. Що вона досі не розкладалася через низьку температуру води, але шкіра на кінчиках пальців почала облазити, мов порвані рукавички.

Клацає офісний кондиціонер, і від підлоги підіймається прохолодне повітря. Усе тіло тремтить, ніби від раптового холоду. Джеймс закриває вентиляційний отвір ногою, але руки все одно тремтять. Він стискає їх у кулаки і зціплює зуби, щоб не цокотіли. У звіті про розтин, який він упустив собі на коліна, ніби описується щось живе.

Він не може уявити, як сказав би Мерилін, що все це сталося з тілом улюбленої дитини. Навіть не хоче, щоб вона знала про існування такого документа. Краще залишити версію поліції: утоп­лення. Жодних подробиць, які не даватимуть матері спокою.

Кондиціонер вимикається. Тиша наповнює спочатку кімнату, далі весь офіс. Тягар прочитаного притискає Джеймса до крісла. Заважкий тягар. Несила навіть підняти голову.

— Професоре Лі?

Це Луїза стоїть у дверях, на ній досі чорна сукня, у якій вона зранку була на похороні.

— Оу, — каже вона. — Перепрошую. Не думала, що ви прийдете сюди після... — і затинається.

— Усе гаразд, — хрипкий голос тріщить, мов стара шкіра.

Луїза прослизає в кімнату, залишаючи двері відчиненими.

— З вами все нормально?

Вона бачить його червоні очі, згорблені плечі, конверт із грубого паперу на колінах. Наближається, обережно забирає в нього папери.

— Ви не маєте тут бути, — дівчина кладе папери йому на стіл.

Джеймс хитає головою. Однією рукою простягає їй прочитані аркуші.

Луїза дивиться на пачку паперів і вагається.

— Читай, — вимовляє Джеймс, тобто намагається вимовити.

Не виходить жодного звуку, але йому здається, що Луїза все одно почула. Вона киває, сідає на краєчок столу та схиляється над сторінками. Поки читає, обличчя в неї не змінюється, але щось невловимо змінюється в позі, аж поки вона не встає і не бере Джеймса за руку.

— Ви не маєте бути тут, — повторює Луїза, вільною рукою торкається до його спини, й він крізь сорочку відчуває її тепло.

Далі вона каже:

— А чому б вам не поїхати до мене додому? Я приготую обід.

І він киває.

Її помешкання — на третьому поверсі, усього за шість кварталів від студентського містечка. Перед дверима з познач­кою 3А Луїза якусь мить вагається. Далі відчиняє, впускає його та веде просто до спальні.

Вона вся інакша — вигини тіла, текстура шкіри. Інакша навіть на смак — з легкою гостротою, мов цитрус. Джеймс відчуває це, коли торкається до її язика своїм. Коли вона стає перед ним на коліна, щоб розстібнути ґудзики, волосся падає їй на обличчя, яке мовби ховається за завісою. Джеймс заплющує очі й довго з тремтінням у грудях видихає повітря. Опісля він засинає. Луїза — досі на ньому. Відтоді, як знайшли Лідію — Джеймс міг знести лише таке слово — він не встиг відпочити за ті кілька годин сну. Йому снилося, ніби ніхто, крім нього, не пам’ятає, що сталося з Лідією; він один усе розуміє та має знову й знову переконувати Мерилін, Ната і зовсім незнайомих людей, що його дочка померла. «Я бачив її тіло. У неї не було одного її блакитного ока». Тепер він міцно спить, досі вогкий, аж блискучий від поту Луїзи, уперше за багато днів йому нічого не сниться. Його мозок на цей час блаженно спорожнів.

Удома, у їхній спальні, Мерилін теж бажає, щоб її думки спорожніли, але нічого не відбувається. Кілька годин силкувалася заснути, рахувала квіти на подушці — не безладно розкидані бавовняним полотном великі червоні маки, а сині волошки, що слугували їм за тло, мов ті бек-вокалісти позаду примадонн. Вона знову й знову збивалася з ліку, поверталася від квітки номер 89 до 80-ї, переходила поглядом згин тканини й забувала, які вже полічила, які залишила без номерів. Поки дійшла до номера 200, зрозуміла, що сон неможливий. Вона не може заплющити очі; нервується, навіть коли кліпає. Намагається лежати спокійно, але мозок починає дзижчати, мов надто сильно заведена іграшка. Від Ханни згори не долинає жодного звуку; від Ната знизу теж.

Нарешті, якраз тоді, коли Джеймс на іншому кінці міста поринає в сон, вона встає і йде туди, де весь цей час були її думки, — у кімнату Лідії.

Там досі пахне донею. І це не лише запах її пудрово-квіткових парфумів чи шампуню від наволочки, а й рештки запаху тютюну. «Карен курить», — пояснила Лідія, коли Мерилін одного дня підозріливо до неї принюхувалася. «Цей запах осідає на всьому моєму одязі, на книжках, узагалі скрізь». Ні, коли Мерилін вдихає глибше, вона відчуває запах самої Лідії під усіма цими нашаруваннями — кисло-солодкий запах її шкіри. Вона могла б сидіти тут годинами, втягувати в себе повітря та смакувати його, мов букет гарного вина. Впиватися донею.

У цій кімнаті жінку охоплює нестерпний біль, неначе їй перебили всі кістки. Але це водночас приносить і незбагненну втіху. Усе тут нагадує про те, ким могла стати Лідія. Фотографії «Вітрувіанської людини» Леонардо, Марія Кюрі з піднятою в руці пробіркою — кожен плакат із тих, які мама віддала ще зовсім маленькій Лідії, досі красується на стіні. Дівчинка змалечку хотіла стати лікарем, так само, як її мати свого часу. Минулого літа навіть пройшла курс біології в коледжі, тож могла тепер вивчати курс фізики. До коркової дош­ки прикріплено сині стрічки з численних наукових ярмарків, ілюстровану таблицю Менделєєва, справжній стетоскоп, який Мерилін спеціально замовила для неї в подарунок на тринадцятий день народження.

На книжковій полиці стільки книг, що деякі з них просто лежать на вишикуваних у ряд. «Коротка історія медицини», читає мати згори вниз. «Розалінд Франклін і ДНК». Книжки, які Мерилін останніми роками давала доньці, щоб надихнути, показати, чого вона може досягти.

Скрізь — свідчення таланту й амбіцій її доньки. Усе вже почало вкриватися тонким шаром пилу. Лідія багато разів проганяла матір, коли та приходила попилотяжити й дати всьому лад. «Мамо, я зайнята», — казала вона, клацаючи ручкою об підручник, і Мерилін кивала, цілувала її в голову та зачиняла за собою двері. Тепер уже ніхто її не прожене, але вона дивиться на черевик Лідії, кинутий просто на ковдру, уявляє, як донька його скидала, — й залишає на місці.

Мати певна — десь у цій кімнаті є відповідь. Он там, на нижній полиці книжкової шафи, ряд акуратно вишикуваних щоденників. Вона сама подарувала Лідії найперший із них на Різдво, коли дівчинці було п’ять років. Гарний, із позолоченими краями та ключиком, легшим за скріпку для паперів. Донька розгорнула щоденник і крутила в руках, торкалася до крихітної замкової щілини — не знала, для чого потрібна ця штука.

— Вона для того, щоб писати про свої таємниці, — з посмішкою сказала Мерилін, а Лідія посміхнулась у