Читати книгу - "Казки народів світу"

скакали під деревом, вона впустила хусточку, яка повисла на найвищій гілці. Вона просить спішитися й вилізти на дерево, щоб зняти її, а Хосе каже:

— Там, куди ми їдемо, хусточок багато.

От перехоплюються вони через річку, а Белья-Флор кидає у воду перстень і просить Хосе спішитися, щоб підібрати його. А Хосе:

— Там, куди ми їдемо, перснів багато.

Приїжджають вони нарешті до королівського палацу. Король, побачивши свою кохану Белья-Флор, дуже зрадів. Але вона замкнулася в кімнаті і дверей не відчиняє. На всі благання короля Белья-Флор сказала, що не відчинить доти, доки їй не принесуть тих трьох речей, які вона загубила дорогою.

Король і каже Хосе:

— Нічого не вдієш. Що це за речі, знаєш тільки ти. їдь і без них не вертайся, інакше опинишся на шибениці.

Зажурився бідолашний Хосе і пішов про все розповісти білому коневі, а той і каже:

— Не журися, сідай верхи, і ми знайдемо все.

Рушили вони в путь і приїхали до мурашника.

Кінь і питає:

— Хочеш дістати висівки?

А Хосе:

— Авжеж!

— То поклич мурашок і звели принести їх тобі. А якщо висівки розсіялися, вони принесуть ті, що витягли з хлібин, а їх, мабуть, немало.

Так і сталося: вдячні мурашки збіглися й наклали перед ним цілу купу висівок.

От кінь і каже:

— Бачиш, хто робить добро, той рано чи пізно збирає плоди.

Прискакали вони до того дерева, на яке Белья-Флор закинула хусточку. Ця хусточка маяла тепер прапорцем на найвищій гілці.

Хосе питає:

— Як же мені дістати хусточку? Адже без драбини тут не обійтися.

А білий кінь на те:

— Не журися. Поклич орла, якого ти випустив із мисливських тенет, він і дістане.

Так і сталося. Прилетів орел, схопив дзьобом хусточку і віддав Хосе.

Прискакали вони до річки, а вода там каламутна.

Хосе питає:

— Як же мені дістати перстень із дна такої глибокої річки, якщо нічого не видно й невідомо, де він упав?

А кінь:

— Не журися. Поклич рибку, яку ти врятував, вона й витягне.

Так і сталося. Рибка пірнула і випірнула, махаючи радісно хвостиком, із перснем у роті.

Повернувся Хосе до палацу дуже задоволений. Віднесли усе це Белья-Флор, а вона й каже:

— Не відчиню, не покину кімнати, поки того, хто викрав мене із замку, не зварять у киплячій олії.

Жорстокий король пообіцяв вволити її бажання, а Хосе сказав, що нічого не вдієш, доведеться йому вмерти, зварившись в олії.

Увійшов зажурений Хосе у стайню та й розповів про все білому коневі.

А кінь:

— Не журися. Сідай верхи, я поскакаю і від бігу спітнію, так ти змасти своє тіло моїм потом, хай тоді кидають тебе в казан, — з тобою нічого не буде.

Так воно й сталося. Вийшов Хосе із казана і зробився таким гарним і ставним хлопцем, що всі здивувалися, а найбільше — Белья-Флор. От вона і закохалася в нього.

Коли старий і негарний король побачив, що сталося з Хосе, то захотів і собі зробитися таким, щоб Белья-Флор закохалася в нього. Пірнув він у казан та й ошпарився на кістку.

Тоді всі проголосили королем Хосе, і він побрався з Белья-Флор.

Пішов він подякувати білому коневі за добру службу і поміч у біді, а кінь і каже:

— Ти був добрий і щедрий, і за це дістав справжню винагороду. Завжди роби людям добро, і ніколи не пошкодуєш.

І добрий Хосе, хоч і став королем, ніколи про це не забував.

ДАРУНКИ ФЕЇ КРЕНСЬКОГО ОЗЕРА

Італійська народна казка

У далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається на порох, а земля тужавіє і стає неначе кремінь, тулились до схилів убогі хати невеличкого села. Люди в ньому, хоч і багато працювали, та жили убого. Якби вони так тяжко працювали десь у долині, то вже напевно мали б неабиякі статки. А все ж таки навіть ця неродюча земля якось годувала їх.

Аж ось у Ніольських горах випав тяжкий рік. За ціле літо так і не було жодного дощу. В селі почався голод. Найбільше терпів від голоду один старий селянин, що мав велику родину з дванадцяти синів і ані мішка борошна в коморі.

От якось скликав він синів своїх та й каже:

— Гірко мені розлучатися з вами, сини мої, але ще гірше дивитись, як ви знемагаєте від голоду. Ідіть собі поміж люди шукати щастя десь в інших краях.

— Гаразд, ми підемо, — відповіли одинадцять синів, — тільки нехай найменший наш брат Франческо зостанеться з вами. Ви ж знаєте: у нас ноги здорові, ми йтимемо швидко, а як він, кульгавий, устигатиме за нами?

А батько їм і каже:

— Хлопці ви всі цибаті, й ноги у вас добрі, та на розум ви не дуже багаті. А Франческо й на зріст невеличкий, і кривенький, зате голова й серце в нього золоті. Допоки він буде з вами, я почуватимуся спокійно. Шануйте ж Франческа, то й самі береженими будете.

Старші сини не посміли іти батькові наперекір.

Уклонилися всі дванадцять рідній оселі й вирушили в дорогу.

Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть уже й третій. Кривенький Франческо щодалі більше відстає від братів і все плентається за ними ззаду. Доганяв він їх спочатку тільки тоді, коли вони сідали перепочити. Та коли він надходив, брати, вже спочивши, підводилися й рушали далі, а сердешний Франческо знову шкутильгав, відстаючи, за ними. Кінець кінцем він зовсім пристав і вже ледве переставляв ноги. Тоді на третій день найстарший брат каже:

— Навіщо нам такий тягар волокти за собою? Ходімо швидше, тоді Франческо нас не дожене.

Так і зробили: пішли швидко вперед, не оглядаючись і навіть не присідаючи на відпочинок.

Підходять вони до моря й бачать — прив’язаний човен стоїть. Найстарший брат, Анджело, й каже:

— Нумо лиш у човен та попливімо до Сардінії. Там, кажуть люди, сторона багата і грошей можна роздобути, скільки хоч.

— Згода, попливімо до Сардінії! — підхопили всі брати.

Роздивились вони добре, а в човні місця тільки на десятьох, одинадцятому ж ніде примоститись.

— Доведеться комусь із вас, — каже братам Анджело, — ось хоч би тобі, Лоренцо, посидіти тут на березі, а я перевезу їх і вернуся по тебе.

— Е, ні! — вереснув Лоренцо. — Не такий я дурний, щоб сидів сам-один на березі й чекав, доки ви повернетеся. Зоставайся тут ти.

— Аякже! — відказав Анджело. — Зоставатися, щоб ви й мене покинули напризволяще, як Франческа?

І стрибнув у човен. За ним, штовхаючись