Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

дружні стосунки з двома одеськими дівчатами Мариною і Тамарою. Марині я відверто симпатизував. А була ще третя – Муля, яка навчалася з нами, але жила у гуртожитку з Анжелою в одній кімнаті. Саме вона розказала їй, що я симпатизую Марині, хоча нічого серйозного між нами тоді ще не було. Проте Анжела люто приревнувала, сказала, що я покидьок і брехло, і не треба їй ніяких віршів, і взагалі вона киян за людей не вважає, бо всі ми маминькини синки, життя не знаємо, за батьківськими спинами ховаємося, карочє, гандони і підараси.

«І щоб я тебе більше у моєму житті не бачила!» – встала і пішла геть.

Отака була від початку норовлива і горда.

Через якийсь час я одружився із Мариною, Анжела побралася із Сергієм Негоровим, більш відомим як Вілен Єгоров – нині знаний український кліпмейкер. У нас народилися діти. І жили ми десь у паралельних світах, аж доки наприкінці літа року 2001 від Різдва Христового доля не звела нас на кримському узбережжі, де ми обоє знімалися у фільмі Оксани Байрак… назви навіть не пам’ятаю.

– Тримайте цигарку, пане отамане! – Сем простягає мені самокрутку. – Зроблено, як для себе.

Взагалі-то, я не палю. Але як приходжу до «Бактерії», то можу собі дозволити пару-тройку самокруток із міцним голландським тютюном.

– Дякую, друже! – Він дає мені прикурити.

Глибоко, з насолодою затягуюсь і випускаю у повітря сизу хмару тютюнового диму, в якому постають далекі спогади.

Ось ми сидимо в кадрі на терасі татарського ресторанчика «Старий Крим», що висить на скелі поблизу траси Сімферополь – Ялта. Тепер, коли буваємо у Криму, ми завжди називаємо цей ресторанчик «своїм», бо там наші почуття спалахнули знову. Вона у зеленій сукні. Руде волосся розсипане по плечах. За сценарієм ми – молоде подружжя у стані медового місяця. У перервах між дублями вона щось без упину говорить, розповідаючи, як їй важко далися останні зйомки у Києві, які всі ці оператори й освітлювачі гандони і підараси, а я дивлюся на її пухкий рот, довгу шию, граціозні пальці, що тримають келих із червоним вином, і мені її страшенно хочеться.

Ось ми на яхті, пришвартованій в Гурзуфі, сидимо у кадрі. Я в махровому халаті, а вона у купальнику. Читає в перерві між дублями глянцевий журнал і паралельно весь час щось говорить. Я дивлюся на її довгі ноги з бездоганним перламутрово-рожевим педикюром, на її граціозну шию, на її пухкі губи, що розказують мені, як важко самій виховувати двох дітей, бо покидьок-чоловік не платить ані копійки грошей. Граціозні пальці тримають високий келих із шампанським, і мені її страшенно хочеться.

Ось ми у кадрі їдемо в розкішному червоному кабріолеті «Порше» кримським серпантином. Я за кермом. Вона поруч, у білій сукні, хустці та білих дорогущих окулярах. Час від часу, відволікаючись від дороги, я дивлюся на бездоганний профіль з видовженими рисами обличчя. Вагнерівська руда валькірія. Абсолютно арійський типаж, рідкісний антропологічний матеріал. Такі жінки мають народжувати якомога більше дітей. Вона розповідає мені, як важко знайти для дітей гарну няню. Її мама неспроможна нормально наглядати за дітьми і взагалі, відразу по тому, як вона перевезла її з Каховки до Києва, та завела роман з якимось лисим хуєм, що намагається претендувати на її квадратні метри. Я дивлюся на неї, і мені її страшенно хочеться.

Студентський шлюб – ненадійна основа для довгого і щасливого подружнього життя. Два роки тому, коли я пішов з театру, почав працювати на телебаченні й заробляти незлі гроші, наші стосунки з Мариною дали тріщину. Спершу я був сценаристом, режисером, а згодом отримав власний проект на одному із загальнонаціональних комерційних каналів.

Гроші розбещують. Особливо, коли в тебе тільки-но починають складатися з ними стосунки. Можливість не економити кожну копійку, замовляти в ресторані все, що рекомендує шеф-кухар, не зазираючи у меню, зрозуміти відмінність між коньяком «Закарпатським» і справжнім, не паленим «Ремі-Мартен VSOP», на власні очі побачити, чим відрізняється захід на Куяльнику від заходу на Маврикії, Мадейрі чи на фінських озерах. Усе це накладає відбиток на спотворену жебрацькою юністю та посттоталітарним споживацьким синдромом свідомість.

Чимало моїх земляків і досі переконані, що «дєньгі рєшают усьо». Покоління нуворишів зміняють одне одне разом із хвилями перманентної зміни влади у країні. Колишнім гомосовєтікус зносить дах, коли вони допадаються до годівниці. Бабами здебільшого заволодіває шопінговий шал, а чоловіки, намагаючись підняти самооцінку, досліджують теми: чим внутрішні й зовнішні статеві органи філіппінок відрізняються, приміром, від тих же органів мулаток, чилійських індіанок, іспанок або японок. Що далі, то цікавіше… Хочеться іще та ще. Тут головне – впоратися зі швидкістю на віражах.

Я не впорався. Пустився берега – особливо того року.

– А що, пане отамане, – сідає поруч зі мною Сем, – нє хуйово ми так на усю країну виступили зі жлоб-артом! Хто б міг подумати, що цей проект так збіжиться із часом. Просто пророки якісь.

Я киваю головою і знову глибоко затягуюсь димом самокрутки.

Взагалі, за статусом нам мали купити квитки на літак. Ми на ту пору вже були хоч і молодими, та визнаними акторами «з телевізора» й отримували доларів по триста за знімальний день, тоді як середня зарплатня по країні ледь дотягувала до сотні зелених у місяць. Чотири знімальних дні – й річна зарплата пересічного українця у тебе в кишені. Рай!

Але квитків на літак не було, і нам узяли квитки на поїзд «Севастополь – Київ», що прибував у Київ о сьомій ранку, і Анжела теоретично встигала провести старшу доньку до школи.

Вона ось-ось мала офіційно розлучитися з чоловіком. Мій шлюб теж висів на волосині, бо дружина здогадувалася про зради і вже відверто висловлювала своє обурення, коли я недолуго намагався пояснити «довгі нічні зйомки» чи запах жіночих парфумів на своєму тілі. А я вже і не ховався. Ми купили трикімнатну квартиру на Оболоні, зробили в ній ремонт, їздили відпочивати за кордон, то в чому справа? Після жалюгідних «театральних» заробітків я почував себе справжнім Ротшильдом і альфа-самцем, прагнув випробувати себе і цей світ на міцність.

Нам як «зіркам» купили одне купе на двох.

– Ви ж там дивіться, поводьтеся пристойно! – підморгнула хитрим оком Байрак, проводжаючи нас до таксі. Як наврочила.

Вже у Сімферополі ми взяли до купе дві пляшки шампанського і фрукти. Сіли в абсолютно порожній вагон і повернулися до Києва законними коханцями.

Довго ще трималися за руки у привокзальній кав’ярні, пили чай і мовчки дивилися одне