Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

вони мене розстріляють,– думаю я.– Виродки фашистські». І тут до кімнати входить огрядний капітан, у сенсі не капітан корабля, років п’ятдесяти, з рештками совісті в очах і рештками бутербродів на кітелі. Я зрозумів, що це мій шанс, і вирішив за нього триматися, ну, не за кітель, звичайно.

23.00

Потім починається старість, ти просто порожній зсередини, у тобі просто нічого не лишається, тебе вичавили, видавили, й усе тут, і викинули, так що можеш тепер пишатися своїми протезами й медалями. Кому ти був потрібен, за великим рахунком, що ти робив протягом усього цього часу, чому тебе всі ненавидять і чому ти їм не можеш відповісти навіть цим? Де твоя ненависть? Де твоя злість? Що з тобою сталося? На що тебе перетворила система? Як же так— ти ж непогано починав, ще тоді, у свої шістнадцять-сімнадцять, ти ж був нормальною людиною, не зовсім кінченою і не цілком передбачуваною, що ж ти так облажався, як ти подивишся в очі янголам на капепе після того, як помреш у власному гівні, як ти їм в очі подивишся, що ти їм скажеш, вони ж тебе не зрозуміють, вони взагалі нікого не розуміють, нікого-нікого.

20.00

– Ким же ти будеш?

– Учителем.

– Який же з тебе буде вчитель? Ти ж п’яний увесь.

Так, потрібно якось звідси вибиратись, бо цей виродок мене точно розстріляє. Схоже, я помилився. На цих фашистів ніколи не можна покладатися, обов’язково здадуть.

– Скажіть, а як вас звати?

– Мене? Хм. Микола Іванович. Микола Іванович Плоскіх.

– Як?

– Плоскіх.

– Можна я вас буду просто Миколою Івановичем звати?

– Валяй.

– Миколо Івановичу…

– Ну?

– Ви розумієте, я взагалі не п’ю.

– Я бачу.

– Серйозно. Не п’ю. Узагалі.

– А що ж ти так нахуячився?

– Миколо Івановичу, ви розумієте… Це мій декан.

– Що декан?

– Ну, в нього день народження сьогодні, розумієте?

– Ага, і весь факультет бухав, да?

– Ну, ні, звичайно. Він просто попросив допомогти йому переїхати. У нову лабораторію.

– Яку лабораторію?

– Нову. Переїхати. Там, речі перевезти, апаратуру.

– Апаратуру?

– Ну да. Колби.

– Які колби?

– Ну, колби, такі, знаєте,– я намагаюся пояснити йому, як виглядає колба, але сам не можу цього згадати.

– Ну й що?

– Ми хіміки.

– Я бачу.

– Серйозно. Знаєте, колби там різні.– (Що я до цих колб причепився?)– Миколо Івановичу…

– Ну?

– У вас же діти є?

– Є,– каже Микола Іванович, поправляючи свій фашистський кітель.– Син. Такий самий роз’їбай, як ти.– Микола Іванович, схоже, попускається.– Клей ось почав нюхати, зараза така. Я недавно поліз у тумбочку.

– Полізли в тумбочку?– не розумію я.

– Ну, в мене там МОЇ речі, розумієш? Поліз, значить, дивлюся— клею немає, я до нього— ти що, кажу, охуйок,– раніше цигарки МОЇ курив, тепер клей МІЙ нюхаєш?

– Ваш клей?– Я його ніяк не можу зрозуміти. «Що він говорить?»

– Я для ремонту купив,– ображається Микола Іванович.– Для ремонту, ясно? А тепер який ремонт, без клею-то?

– Да,– кажу я.

– А обригався чого?

– Не знаю, Миколо Івановичу, у мене це щось останнім часом із носом. Сплю погано, уві сні задихаюсь. Ригаю ось.

– Це в тебе гланди.

– Думаєте?

– Точно, гланди. Тобі їх потрібно вирізати.

– Вирізати?

– Ага.

– Ну да,– кажу я.– Як же я їх виріжу? Що ж тоді залишиться? Можливо, гланди— це взагалі найкраще, що в мені є.

– Ех, синок-синок. Що ж мені з тобою робити?

– Миколо Івановичу…

– Ну?

– Відпустіть мене. Я більше не буду.

– Та куди ж я тебе відпущу? Тебе ж такого через п’ять хвилин знову підберуть. Ці ж ось два підараси, які тебе притягли, і підберуть. Вони молоді, для них це, як ворожий літак збити— можна нову зірочку на борту малювати. Так що сиди тут. Тут ти зараз у найбільшій безпеці. Так, зараз, де МОЇ ключі, пішли— я тебе залишу до ранку в камері.

– У газовій?

20.30

У камері темно, уздовж стін стоять дві лави, на одній валяється чувак у шкірянці, між лавами наглухо заґратоване вікно, Микола Іванович забирає мій пасок і шнурівки й залишає мене в темряві. Я відразу кидаюся до вікна. «Не може бути,– думаю,– щоб звідси не можна було втекти, з будь-якої газової камери можна втекти, очевидно, що і з цієї теж».

– Що ти робиш?– питається чувак, порипуючи в темряві шкірянкою.

– Та ось,– кажу,– хочу якось вилізти звідси.

– Ага, а ти підкоп зроби.

– А що, звідси ніяк вилізти?

– Ні,– відповідає він,– ніяк. Тільки підкоп.

– А ти звідки знаєш?– питаю.

– Я,– підтримує розмову він,– ось у цій самій камері сидів іще три з половиною роки тому, коли мене взяли перший раз.

– Ух ти,– кажу,– так ти тут свій?

– Ти за базаром слідкуй,– ображається чувак,– який я мінтовні свій?

– Ну, вибач,– я йому,– не хотів тебе образити. А за що тебе взяли?

– На кічі,– повчально каже чувак, і його шкірянка ображено рипить,– не питають за що, на кічі питають— по якій статті, поняв?

– Поняв,– кажу.

Так ми з ним до ранку й просиділи. Він розповідав про кічу, а я думав про своє. Лави пахли клопами.

18.06.93 (п’ятниця)

7.00

– Миколо Івановичу?

– Ану, синок,– підіймайся. Підемо на виправні роботи.

– Бувай,– кажу я чувакові, але той у відповідь лише сонно поскрипує.

– Значить, так.– Микола Іванович веде мене обдертими коридорами, виводить через бокові двері, я бачу, що ми потрапили в коридори паспортного столу, він в одному приміщенні з роведе, тут іще зовсім нікого немає, жодних тобі відвідувачів, лише дві прибиральниці миють коридор із двох боків і дивляться на мене осудливо, кожна по-своєму, звичайно, але осудливо.

Микола Іванович відчиняє ще якісь двері й заводить мене до великої кімнати, де стоять старий холодильник і гасова плита, підлога залита вапном, схоже, тут роблять ремонт. «Може, саме це і є газова камера,– думаю я,– а народ вони травлять, очевидно, за допомогою гасової плити».

– Значить, так, синок,– діловито каже Микола Іванович,– значить, так.

«Зараз,– думаю,– він запропонує мені засунути голову в духовку й відкрутити крани».

– Я вирішив не телефонувати твоєму деканові. Нащо тобі ці неприємності,