Читати книгу - "Глибоко під водою"

все одно вдягла його, бо мамі було непросто добути мені таку річ. Купальники на таку фігуру, як у мене, діставалися непросто.

Я вдягла сині трусики й білу футболку розміру XL на ліфчик. Коли Нел спустилася обідати у своїх обрізаних джинсах і бікіні з зав’язкою на шиї, вона глянула на мене і сказала:

— І ти що, так підеш на річку сьогодні? — таким тоном, з якого недвозначно випливало, що вона такого б не хотіла, а потім зустрілася поглядом з мамою і сказала:

— Я її сьогодні глядіти не буду, можна? Я хочу на річку з друзями.

Мама сказала:

— Будь чемною, Нел.

Мама була в стані ремісії, і її міг би збити з ніг навіть невеличкий вітер, її смаглява шкіра пожовтіла, як старі папери, тож нам з Нел батько суворо наказував ЖИТИ ДРУЖНО.

Частиною цього «жити дружно» було спільне ходіння на річку. Усі ходили на річку. Власне, більше там не було чого робити. Бекфорд не скидався на пляж, там не було ні атракціонів, ні ігрових автоматів, хіба що якийсь жалюгідний міні-гольф. Там була вода — і все.

Коли минуло вже кілька тижнів літа, життя усталилось, усі визначилися, з ким і проти кого дружать, приїжджі й місцеві познайомилися — і всі почали тусуватися понад річкою. Молодші діти зазвичай купалися південніше від Млина, де вода текла повільно й ловилася риба. Хулігани з хуліганками зависали в покинутому будинку Вордів, вживали наркотики, займалися сексом, приносили планшетки для спіритичних сеансів і намагалися викликати злих духів. (Нел казала мені, що, якщо придивилися, то можна досі помітити там на стінах сліди крові Роберта Ворда.) Але найбільший натовп збирався на Затоні Утоплениць. Хлопці стрибали зі скелі, дівчата засмагали, грала музика, смажилося барбекю. Хтось завжди приносив пиво.

Я воліла б залишитися вдома, в кімнаті, подалі від сонця. Мені дужче подобалося лежати й читати в ліжку чи грати в карти з мамою, але я не хотіла, щоб вона за мене турбувалася, бо в неї й без мене було чим перейматися. Я хотіла показати їй, що можу бути товариською, можу з кимось подружитися. Що можу гуляти з компанією.

Я знала, що Нел не хоче, щоб я йшла з нею. На її думку, чим більше часу я сиджу вдома, тим краще, і тим менша ймовірність того, що її друзі побачать мене — незручну, безформну Джулію, жирну, потворну і не круту. Вона щосили уникала мене, навіть перебуваючи поряд: завжди йшла на кілька кроків попереду, чи відставала на десять; те, як їй зі мною незручно, було абсолютно очевидно і всім помітно. Одного разу, коли ми удвох вийшли із сільської крамнички, я чула, як один із місцевих хлопчаків сказав: «Її, напевно, вдочерили. Не може бути, щоб ця товста жопа була рідною сестрою Нел Ебботт». Хлопці засміялися, а я поглянула на неї, шукаючи підтримки, а побачила тільки сором.

Того дня я пішла на річку сама. Я несла торбу з рушником, книжкою, бляшанку дієтичної кока-коли, а ще два «снікерси» на випадок, якщо зголоднію до вечері. Живіт і спина в мене боліли. Я хотіла повернути назад, до затишку моєї маленької, прохолодної, темної кімнати, де я могла би бути сама. Бути невидимою.

Друзі Нел вже були там. Вони колонізували пляж, маленький півмісяць піщаного берега понад затоном. Звідти був найкращий краєвид, зручно було лежати, так що ноги опинялись у воді. Там було три дівчини — дві місцеві й така собі Дженні, яка приїхала з Единбурга і мала чудову шкіру кольору слонової кістки й темне волосся, пострижене різким каре. Вона, хоч і з Шотландії, говорила такою красивою англійською, як королева, — і хлопці відчайдушно намагалися її закадрити, бо ходили чутки, що вона незаймана.

Усі хлопці, звичайно, крім Роббі, який не зводив очей з Нел. Вони зустрілися два роки тому, коли йому було сімнадцять, а їй п’ятнадцять, і в них був типовий канікулярний роман, незважаючи на те, що решту року вони бачилися з іншими людьми, адже було нереально очікувати, щоб він був їй вірним, коли вона не поряд. Роббі мав зріст шість футів один дюйм[3], він був гарний і популярний, багато грав у регбі, в його сім’ї водилися гроші.

Коли Нел була з Роббі, вона іноді поверталася із синцями на зап’ястях чи передпліччях. Коли я запитала її, як це сталося, вона розсміялася і сказала: «А ти як думаєш?» Від вигляду Роббі у мене виникало дивне відчуття в животі, і я не могла не дивитися на нього, коли він був поруч. Я стримувала себе, але й далі дивилася на нього. Тепер він це помітив, і почав дивитися на мене. Вони з Нел жартували з цього, а іноді він поглядав на мене, облизував губи і сміявся.

Коли я прийшла на затон, хлопці теж були там, але з другого боку, плавали, вилазили на високий берег, штовхали одне одного зі скель, сміялися, лаялись і обзивали один одного «голубий». Так, здавалося, завжди й буває: дівчатка сидять і чекають, а хлопці клеять дурня, доки їм набридне, а потім тягнуть у воду дівчат, а дівчата іноді й опираються, іноді ні. Усі дівчата, крім Нел, яка не боїться занурення в воду, не боїться мочити волосся, якій до смаку грубуваті ігри, яка може пройти по лезу бритви й бути водночас «своїм хлопчаком» і омріяним об’єктом бажання.

Я не сиділа з друзями Нел, звичайно. Я постелила рушник під деревами і сіла. Неподалік сиділа ще групка дівчат приблизно мого віку, серед них була моя знайома з минулого літа. Вона усміхнулася мені, а я їй. Я їй помахала, але вона відвернулася.

Було спекотно. Мені дуже хотілося — тоді — увійти в воду. Я могла собі уявити, як саме вона відчуватиметься на шкірі, гладенька, чиста, я могла собі уявити, як пальці ніг грузнуть у теплому мулі, уявляла тепле помаранчеве світло на повіках, коли я пливу на спині. Я зняла футболку, але крутішою від того не стала. Я помітила, що Дженні дивиться на мене, і вона наморщила ніс, а потім опустила очі, бо зрозуміла, що я помітила огиду на її обличчі.

Я відвернулася від них усіх, лягла на правий бік і розгорнула книжку. Я читала «Таємну історію». Я мріяла про таку групу друзів, міцну, близьку й чудову. Хотіла, щоб у мене був хтось, за ким можна йти, хто б мене захищав, хтось видатний розумом,