Читати книгу - "Глибоко під водою"

а не довжиною ніг. Хоча я розуміла, що якщо такі люди є тут чи в моїй школі в Лондоні, то вони не хотіли б дружити зі мною. Я була не дурна, але зірок з неба не хапала.

А Нел була зіркою.

Вона спустилася до річки десь ближче до вечора. Я чула, як вона гукає своїх друзів, а хлопці відгукуються з вершини скелі, де сидять, звісивши ноги, і курять цигарки. Я подивилася через плече, спостерігаючи, як вона роздяглася й повільно зайшла у воду, хлюпаючи її на себе, насолоджуючись увагою.

Хлопці тепер спускалися з кручі через ліс. Я перевернулася на живіт, не підіймаючи голови, не зводячи очей зі сторінки, слова розпливалися. Краще б я не приходила, краще б непомітно вислизнула геть, але я нічого, буквально нічого, не могла зробити непомітно. Моя безформна біла маса занадто впадала в око.

У хлопців був футбольний м’яч, і вони почали його ганяти. Я чула, як вони кричать: «пасуй!», як м’яч хлюпає по воді, вереск і сміх дівчат, яких забризкало. Потім я відчула: різкий удар по стегну — м’яч. Усі сміялися. Роббі підняв руку й побіг до мене по той м’яч.

— Вибач, вибач, — казав він із широкою усмішкою на обличчі. — Вибач, Джуліє, не хотів тебе вдарити.

Він узяв м’яч, і я бачила, як він дивиться на мене, на червоний, брудний слід на моєму тілі, блідому і мармуровому, як холодне сало. Хтось сказав щось про велику ціль: так, ти не міг влучити у двері сараю, але по такій жопі не промахнешся!

Я повернулася до книжки. М’яч стукнувся в дерево лише за кілька футів від мене, а хтось крикнув: «Вибач!» Я не звернула уваги. Це сталося знову, потім знову. Я перевернулася; вони цілилися в мене. Тренували влучність. Дівчатка бралися за животи від сміху, і веселий вереск Нел був найголосніший.

Я сіла, намагаючись діяти нахабно:

— Ну добре. Дуже смішно. Можете закінчувати. Ну ж бо! Перестаньте! — крикнула я, але цілився вже інший. М’яч полетів на мене. Я підняла руку, щоб захистити обличчя і відчула удар м’яча в моє тіло — жорсткий, різкий. Мені на очі набігли сльози, я зірвалася на ноги. Решта дівчат, молодші, теж дивилися. Одна з них затулила рот рукою:

— Припиніть! — вигукнула вона. — Їй же боляче. У неї кров!

Я подивилася вниз. Кров текла по моїй нозі, внутрішнім боком стегна в бік коліна. Річ не в тому — я одразу зрозуміла — що вони в мене влучили. Біль у животі, в спині — і ще я весь тиждень почувалася більш нещасною, ніж зазвичай… Кров у мене текла правильно, рясно, не просто мазалася — мої труси геть просякли нею. І вони дивилися на мене, усі, не зводили очей. Дівчата вже не сміялися, вони перезиралися з відкритими ротами, між жахом і сміхом. Я зловила погляд Нел, і вона відвернулася, я майже відчула її досаду. Вона почувалася приниженою. Їй було соромно за мене. Я якомога швидше витягла футболку, обмоталася рушником і незграбно пошкандибала геть, назад стежкою. Я чула, як хлопці починають сміятися знову, коли я пішла.

Тієї ночі я ввійшла у воду. Це було пізніше — значно, значно пізніше — і я напилася, то був мій перший алкогольний досвід. Сталися й інші речі. Роббі прийшов, знайшов мене, він вибачився за те, як він і його друзі поводилися. Він розповів мені, що йому дуже соромно за свої вчинки, він обійняв мене за плечі, він сказав, що мені не потрібно соромитися.

Але я все одно пішла на Затон Утоплениць, і Нел витягла мене. Витягнула мене на берег і поставила на ноги. Вона дала мені сильного ляпаса:

— Ах ти суко, ти дурна жирна суко, що ж ти наробила?! Що ж ти робиш?!

2015 рік

Середа, 12 серпня

Патрік

Будинок Вордів не належав Вордам майже сто років, і Патрікові теж — здається. Він уже був нічий. Патрік гадав, що, можливо, будинок належить місцевій раді, хоча ніхто ніколи не заявляв про свої права на будівлю. Втім, хай там як, а Патрік мав ключ, тож почувався трохи власником. Він оплачував мізерні рахунки за електрику й воду, сам кілька років тому повісив замок, коли якісь малолітки виламали двері. Тепер тільки він і його син Шон мали ключі, а Патрік дбав про порядок у будинку.

Лише іноді двері лишалися незамкненими, і, коли вже чесно, Патрік уже й не міг бути певним, що їх замкнув. Він почав відчувати, останній рік дедалі сильніше, як його сповнювало сум’яття — і такий холодний жах, що він просто не наважувався сприймати це всерйоз. Іноді він забував слова, імена, і довго не міг згадати. Спливали нагору давні спогади — несамовито яскраві, жахливо дзвінкі — порушували його спокій. Краєм його поля зору рухалися тіні.

Патрік щодня прямував вгору понад річкою: це було частиною його дня: зранку встати, пройти три милі до котеджу, іноді він годинку-дві рибалив. Цими днями робив менше. Річ була не в тому, що він втомився, чи що ноги в нього боліли, чи волі бракувало. Він не діставав задоволення від того, що любив робити колись. Однак він, як і раніше, любив усе перевіряти, і коли його ноги почувалися добре, то він ще міг пройтися туди і назад за кілька годин. Але коли цього ранку він прокинувся, його ліва литка розпухла і боліла, вени тупо пульсували, як годинник. Тому він вирішив поїхати машиною.

Він виліз із ліжка, прийняв душ, вдягнувся, а потім згадав, з уколом роздратування, що машина ще в гаражі: він забув її вивести вчора по обіді. Бурмочучи собі під ніс, він пошкутильгав через двір попросити автомобіль у невістки.

Дружина Шона, Гелен, була на кухні, мила підлогу. Якби в школі були заняття, її б уже не було вдома — вона працювала директором і мала за правило бути у своєму кабінеті вже о сьомій тридцять щоранку. Але навіть під час канікул вона була проти валяння в ліжку. Лінь була не в її натурі.

— Рання пташка! — сказав Патрік, увійшовши в кухню, і вона всміхнулася. Зі зморшками навколо очей очі і сивиною в короткому темному волоссі Гелен виглядала старшою за свої тридцять шість. Старша, подумав Патрік, і більш втомлена, ніж мала би бути.

— Не спалося, — сказала вона.

— Ой,