Читати книгу - "Крабат"

таки справжній мірошниченко і не осоромить нас.

— Ура! — закричали Петар і Сташко. Вони з Андрушем керували цим ритуалом. — Качати його!

Знову вхопили Крабата за руки й за ноги, його тричі підкинули і тричі спіймали. Потім послали Юра принести з льоху вина. Крабат мусив цокнутися келихом із кожним.

— За твоє здоров'я, брате! Будь щасливий!

— Будь здоровий і щасливий, брате!

Мірошниченки продовжували бенкетувати, а Крабат сидів віддалі на купі порожніх мішків. Гула голова і не безпричинно: адже він стільки пережив за цей вечір. Згодом підійшов до нього Міхал і присів поруч.

— Бачу, ти не все збагнув, що відбувалося?

— Ні, не все. Як міг Майстер перевести мене в мірошниченки, якщо термін мого навчання ще не скінчився?

— Твій перший рік у млині зараховано за три, — пояснив Міхал. — Ти, Крабате, й сам не помітив, як подорослішав, відколи сюди прибув — рівно на три роки.

— Чи можливо таке?

— Можливо! Тут, у млині, відбуваються дивні речі. А втім, їх ти мусиш помічати.

М'яка зима

Зима, яка почалася — сніжна, м'яка, така й лилася. З кригою перед шлюзом, на греблі й у ставку цьогоріч хлопці мали небагато клопоту. Вона незабарно танула, іноді три-чотири дні її взагалі не було. Зате снігу кидало пригорщами без упину — новачкові чиста біда, не міг дати йому ради.

Спостерігаючи, як худий, червононосий Вітко вовтузиться з розчищанням, Крабат ураз збагнув, що Міхал сказав правду про три роки, на які він подорослішав. Власне, він і сам мав би давно це помітити: з голосу, з тіла, з сили, так і з того, що на початку зими в нього під носом, на щоках, на підборідді зійшов легенький пушок, непримітний, але він відчув його, коли провів по ньому пальцями.

В останні тижні Крабат дедалі частіше думав про Тонду, йому бракувало товариша скрізь, страждав, що не може відвідати його могили. Вже двічі вирушав, але щоразу, ступивши сотню, дві кроків, провалювавсь у сніг. Цілі гори його лежали в Козельбрусі. Проте він вирішив скористатися першою нагодою і спробувати втретє. Але невдовзі йому приснився сон.

… Весна. Сніг розтав, вітер висушив калюжі. Крабат іде Козельбрухом, надворі і день, і ніч. Місяць на небі, і сонце сяє. Вже близько пустка. Раптом Крабат бачить у тумані постать. Вона йде назустріч. Ні, вона віддаляється. Він певен, що це Тонда.

«Тондо, — гукає він, — зупинись! Це я — Крабат!»

Йому здалося, що постать зупинилась. Крабат пришвидшує крок, постать іде далі.

«Зупинися, Тондо!»

Крабат біжить. Щодуху біжить. Відстань скорочується.

«Тондо!»

Зупиняється — перед ним канава. Глибока й широка, без містка, і жодної дошки поблизу, щоби покласти на береги і перейти.

За канавою — Тонда. Він стоїть спиною до Крабата.

«Чому тікаєш від мене, Тондо?»

«Я не тікаю від тебе. Ти маєш знати, що я на іншому березі. Залишайся на своєму березі».

«Хоч обернися до мене обличчям!»

«Не можу, Крабате. Але я чую тебе і відповім тобі лишень на три запитання. Запитуй, що хочеш знати».

Що він хоче знати? Багато чого!

«Хто винен у твоїй смерті, Тондо?»

«Найбільше я сам».

«А ще хто?»

«Сам дізнаєшся, Крабате, якщо будеш пильний. І останнє запитання.»

Крабат гарячково думає. Ще стільки запитань у нього…

«Я дуже самотній. Відтоді, як ти пішов, у мене більше нема друга. Скажи, кому я можу довіритися?»

Тонда й тепер не дивиться на нього.

«Повертайся, Крабате. Довірся тому, хто перший покличе тебе на ймення. На нього ти можеш покластися. А наостанок скажу: не те важливо, що ти відвідаєш мою могилу. Я знаю, що ти думаєш про мене — і це важливіше».

Тонда поволі підводить руку, прощаючись. Він розчиняється в тумані — навіть голови не повернув, зник.

«Тондо! Тондо! — кричить Крабат. — Не покидай мене!»