Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

оглянула саму себе, почервоніла й швидко підхопилася на ноги.

— Авжеж, звичайно… Чого це я… Якось так… — ніяково забелькотіла вона.

Стояти на двох ногах було незручно, втома й слабкість одразу ж нагадали про себе. Та й слід тягся внизу, біля самісінької підлоги, і, щоб відчути його, доводилося повсякчас нахилятися.

Намагаючись не озиратися на принишклих друзів, Ірка вибралася до коридору. На порозі кабінету слід компаньйона-утікача вже нагадував не желе, а купу сплутаних макаронів. Сплітаючись у густе мереживо, лінії сліду тяглися то з коридору в кабінет, то з кабінету в коридор, і їх було неймовірно багато. Ірка присіла навпочіпки й замислилася. Нарешті дівчинка збагнула: деякі з ліній були давніші, вони немов вицвіли й розмилися. А сліди, залишені пізніше, здавалися більш виразними. Ірка обрала серед них найчіткішу лінію — саме вона тяглася з кабінету до коридору. Під Тетянчиним схвильованим поглядом, насилу впоравшись із бажанням знову стати рачки, Ірка рушила слідом за лінією.

Трійця знову кружляла корпорацією. Слід звивався по коридорах, іноді взагалі зникав, але відразу ж поновлювався. Пригнувшись до підлоги, Ірка мчала за цим слідом, а друзі поспішали за нею. Співробітники компанії, які зустрічалися їм на шляху, проводжали нових кур’єрів здивованими поглядами.

Друзі знову вибігли до холу. Слід перетинав його наскрізь, пірнав під турнікет і ховався за ним. Ірку не цікавило те, що відбувається навколо, й вона помчала туди.

— Дівчинко, туди не можна без пропуску! — укотре закричав охоронець. — Та що ж це за діти такі нав’язалися на мою голову!

Турнікет брязнув, ледь не відбивши Ірці носа. Не марнуючи час на пояснення, дівча вихопило з кишені універсальний ключ і на бігу провело ним по замку. Турнікет прочинився. Не відриваючись від сліду, Ірка попрямувала до заскленого виходу.

— А вас не пущу! — у розпачі кричав позаду охоронець. Тетянка щось йому відповідала, але він не припиняв репетувати. — Куди тікаєте? Стирили щось? І подружку свою поверніть! Агов, ти, негайно назад, я твоїх спільників зловив!

— Ми не злодії, не смійте нас звинувачувати! А ще зброєю цікавиться! — обурено вигукнув Богдан.

Ірка розуміла, що бажано б було повернутися, але слід манив за собою, кликав, обіцяв… здобич. Тобто розгадку, звісно. Нічого, зараз вона швиденько з ним розбереться й назад! Пригнувшись, аби не втратити сліду, Ірка помчала ще швидше.

— Сті-і-ій! — закричав охоронець.

Слід тягнувся крізь засклений вхід. Ірка раптом відчула, що там, прямісінько за прозорими дверима, на неї чекає хтось потрібний, важливий, знайомий. У тому, хто був за дверима, було щось напрочуд рідне. Вона щосили штурхнула стілець… і в’їхала головою в чийсь твердий, наче дошка, живіт. Ґудзик міліцейського мундира подряпав Ірці лоба. Чоловік глухо хекнув і міцно схопив Ірку за лікті. А потім підняв так, що її очі опинилися на рівні справді дуже знайомого обличчя.

— Куди розігналася, сестричко? — глухо буркнув міліцейський майор і посміхнувся своєю вовчою усмішкою. — Гадаєш, Ментівський Вовкулака може проґавити такий чіткий слід? Я його зачув ще тоді, щойно мене генеральний найняв. А користь із того яка?

Розділ 8

Про що говорять собаки

Позаду почулося тупотіння черевиків.

— Добре, що ви її затримали, майоре! — підлетів іззаду охоронець і схопив Ірку за плече.

Продовжуючи тримати дівча над землею, майор акуратно вийняв її плече з руки охоронця, обережно поставив Ірку на підлогу й навіть поправив на ній сорочку.

— Не затримав, а притримав, аби дурниць не накоїла! — повчально пояснив він охоронцю. — Ти друзів її відпусти. — Ментівський Вовкулака кивнув на Тетянку й Богдана, котрі застрягли за турнікетом. — Хай сюди йдуть, мені з ними поговорити треба.

— Без підписаного пропуску не можна, — ще й досі упирався охоронець.

— З міліцією скрізь можна, міліція — сама по собі пропуск, — авторитетно пояснив майор. — Давай, давай, відчиняй.

— А ви цих дітей точно знаєте? — майже жалібно спитав охоронець, коли Тетянка й Богдан, гордо задерши носи, крокували повз нього.

— Дівчаток ще й як знаю, — погоджуючись кивнув майор, — а от хлопчака вперше бачу, — і було в його словах, а точніше в тоні, щось напрочуд образливе. Немовби старий перевертень одним махом відокремив себе й відьом від звичайнісінького хлопчиська, котрий випадково опинився в їхній незвичайній компанії.

Богдан ображено засопів. Але найцікавіше було те, що Тетянка теж образилася на майора.

— Богдан — здухач! — хоч і пошепки, щоб не почув охоронець, якого роздирала тривога й цікавість, палко сказала вона.

— Ух ти! — Ментівський Вовкулака зиркнув на Богдана з повагою. — Воїн сновидінь? Наша людина! А ти який здухач — мечоносець?

— Н-не знаю, напевно… — мовив Богдан. — А які бувають?

— Це від людини залежить, — знизав плечима перевертень. — Я одного здухача знав, він у своєму денному житті дуже любив рибу ловити. То коли він з тіла виходив і на герць вирушав, тобто на діло, погань усіляку ганяти, він веслом орудував. Величезним таким веслищем…

Продовжуючи розповідати, майор пройшов у скляні двері й тицьнув пальцем у землю.

— Ось він, твій слід, зникає,— сказав вовкулака Ірці. — Тут наш підозрюваний сів у таксі й зник, розчинився. Він заздалегідь готував утечу, я хоч і неофіційно розслідування веду, а дещо з’ясував. Він замовив одразу три квитки, на різні рейси: до Відня, Тель-Авіва й Франкфурта. І жодним не скористався. Схоже, якось інакше драпонув, можливо, автомобілем.

— Але кордон він ніде не перетинав. В усякому разі, за своїм паспортом, — раптом неживим, якимось механічним голосом сказала Тетянка.

— А ти звідки знаєш? — вчепився в неї майор.

Тетянка піднесла тремтячі руки до голови:

— У мене в пам’яті записано.

— Невже комп’ютер сказав? — зойкнула Ірка.

Тетянка кивнула:

— Доки ми замовляння читали, я весь час думала, яким же чином компаньйон утік і де він зараз може бути. Схоже, при обміні даними комп’ютер автоматично відповів на запит і записав цю інформацію мені в пам’ять!

— І що він іще записав? — Ментівський Вовкулака не зовсім розумів, про що говорять юні відьми, але він був насамперед ментом, а вже потім перевертнем, і звик миттю отримувати інформацію, корисну для розслідування.

— Не знаю, — розгублено мовила Тетянка. — У мене й це саме якось спливло, коли ви сказали, що компаньйон змився.

— А ти ще зі мною поговори. Дивись, знову щось спливе, — лагідно запропонував майор.

— З якого це дива? — з підозрою примружилася Тетянка. — Ви своє розслідування вже провели й нічого не знайшли. Тепер Іващенко найняв нас, і ми вже якось самі розберемося.

— Сучасні діти — це таки щось! — похитав головою майор. — Ти їм життя рятуєш, і от така за це подяка! Та якби не