Читати книгу - "Ковдра сновиди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— «Пантократор» значить «всевладний», — поштивим шепотом переклав Натан. — Імені немає… Просто — Всевладний. А, і до речі, жоден із богів Архади не був усевладним. То як гадаєте — хто це?
Художник ошелешено роззирнувся:
— Доля? Час? — він запнувся. — Смерть?
Натан знизав плечима, мовби визнаючи всі пояснення одразу.
— О! А вони корчму тут розвели. Та ще й бідкаються! Ну люди…
— То що ж це вони, смерті тут вклонялися? — отетеріло мовив Барт. — Наші, так би мовити, пращури?
Натан примружився:
— Смерті? Ну, не певен. Це, швидше, сила, яка має владу над живими, рівно ж як і над мертвими. Я б назвав це ентропією. Ентропе. Повертання.
Барт замислено відставив порожнього келишка.
— Знаєте, я вам таки вдячний.
— За що? — здивувався фольклорист.
— За те, що спершу дозволили попоїсти, — заусміхався Барт, — і лише потім потішили мене оповіддю про такі своєрідні вірування наших предків. Якби навпаки, апетит був би вже не той. Ні, геть не той.
Натан тихо засміявся.
— А, бачте! Ніде нема поваги до минулого. Бо воно має неприємну здатність псувати людям апетит… То як, трохи підживилися? Йдемо далі?
Барт підвівся, відставивши важкий кований стілець.
— Так, я хотів був іще дещо вам показати тут в околиці. Теж досить-таки макабричне, раз уже настрій є… і нема апетиту. Чи ви бачили коли колодязь сновідника?
— Ну, я чув, що є… такий звичай. Але справді, ходім подивимось.
Вийшовши з корчми для безсмертних, художник упевнено повів свого приятеля знайомою йому, хоч і трохи химерною дорогою. Те, що він шукав, не належало до переліку туристичних принад, тож і шлях туди був чарівно невторованим — за що, власне, Барт і любив це місце. Просочившись між столиками літньої кав'ярні та тужавими поглядами її завсідників, пройшовши вузьким провулком, куди не виходило жодне вікно, вони невдовзі випірнули до забраної старовинними ґратами хвіртки. За нею виднівся тісний мощений дворик.
— Нам — сюди, — змовницьки прошепотів Барт. — От лише тут завжди зачинено. Але дивіться, яка штука!
Він торкнувся рукою тяжкої залізної засувки:
— Бачите — засувка… Чи не дивно: вона розміщена тут, назовні, отже, вона не стільки заважає ввійти, скільки — вийти. Кому, хотів би я знати?
Художник відімкнув двері та штовхнув їх досередини, пропускаючи гостя вперед.
— Дворик цілком глухий, — прокоментував він, — жодних вікон чи дверей, окрім тих, через які ми ввійшли. Ну й колодязь, звісно.
Справді, тяжко було його не помітити. Потужний кам'яний циліндр, мовби жерло гармати, націленої в небо. Важка залізна покрівля, яка, певно, боронила колодязь від забруднення. Жодного натяку на підйомний блок чи коновку.
— Цю криницю називали колодязем сновідника, — промовив Барт, — Маалеха-сновідника. Ну, знаєте, це — той тип, котрого наші ласі до метафор пращури називали володарем сновидінь.
— Володарем? — скептично підібрав губи Натан Вара. — Не думаю… Так само, як лісника не назвеш володарем лісу. Так собі, доглядач. Провідник.
— Гм… Вам, либонь, краще знати. Так от, тому Маалеху навіть, кажуть, жертви приносили. Отутечки. Скидали їх просто в колодязь, — Барт криво всміхнувся, — Ну, там, політичних опонентів чи конкурентів у торгівлі невільницями…
— Що, думаєте, людські жертви? — здивувався Натан. — Та боронь боже! Маалех ніколи не був таким… кровожерливим. Хитрим — так, але не більше.
Він підійшов до колодязя і, поклавши долоні на шкарубкий кам'яний край, зазирнув углиб.
— Колодязь… Цікавий символ. От ви, Барте, не думали, чому саме колодязь вважали за оселю сновідника?
Барт і собі сторожко глипнув до криниці. Темрява. Студена вогка пітьма.
— Ну… Морок, куди ніколи не прозирає світло… Дна не видно. Ніч? Безодня?
— Кхазма.
— Що?
Натан Вара ніяково пересмикнув плечима:
— Тут я не цілком певен. Це — лише здогад… Кхазма — означає безодня, чи радше — «розчахнутість». Безодня, чий погляд звернено на тебе. Початок відліку, початок існування. Слово «кхазма» походить звідти ж, що й «хаос». Наші сни, отже, сягають корінням у предковічний хаос, час творення світу.
Натан тяжко зітхнув, зануривши уважний погляд у темну прірву, начебто намагаючись прочитати там, мов на денці горнятка, власну химерну долю.
— Знали б ви, як я шалено заздрю вам…
— Мені?
— Усім, хто бачить сни. Мені вони ніколи не приходять. Мовби пороблено. Не знаю. Може, так і є…
Натан люто гупнув кулаком по крайці колодязного жерла:
— Мені, котрому вони потрібні більше від інших! Хотів би я колись перестріти того Маалеха! — він нахилився до отвору і крикнув, сполохавши дзвінку луну: — Ти що, зумисне мене уникаєш? Чуєш, ти, паскудо!?
Барт Антолій лише хитнув головою. Добре, що нікого більше не було в цьому дворику. Не кожен таке зрозуміє. Тільки от його, Барта, Натанове поводження не дивувало. Дійсно, хіба зміг би він жити без своїх снів? А коли й так, як багато би втратив? Барт покопирсався в кишені і, знайшовши монетку, кинув її до колодязя. У жертву.
* * *
Ярмарок в Евдейї був святом сумлінних сироварів, лукавих крамарів, язикатих господинь і веселих п'яниць. Ці останні, підпиті квасним кисляком, розпочали святкування ледь не вдосвіта, урочисто відкривши ярмарок своїм неструнким величальним співом. Другими до свята долучилися крамарі, розпочавши звитяжну боротьбу за увагу покупця: барвисті ятки понапиналися кругом Евдейського майдану, принаджуючи перехожих яскравими стрічками, закличною музикою та приязними юнками. Нарешті на майдані з'явилися покупці: хто тутешній, хто з околиці, а хто й від самого узбережжя — куди лише домчала похватна говірка. Тут і справді можна було придбати добрий сир ледь не задурно — та лише в тому разі, коли ви не дозволяли себе надурити. Бо ж ярмарок був, понад усе, святом веселих облудників і простакуватих заїжджих. А втім, так їм і треба, бундючним зайдам з долини.
Гаян дозвільно походжав майданом, не стільки виглядаючи собі вигідну негоцію, скільки придивляючись до крамарів із купцями. Він із цікавістю дослідника прислухався до суперечок, а почасти й колотнечі, що зчинялася над жовтими оліїстими головами; час від часу його закликали у свідки чиїхось чеснот та смакових якостей, і скоро Гаян усвідомив, що, завдяки своєму духовному авторитетові, встиг уже незле почастуватися добірним сиром. Схоже, у його становищі були-таки неочікувані, але тим більш доречні вигоди.
Щойно Гаян замислився, де б то його роздобути холодного кисляку — бо ж уже добряче припікало, як просто над його вухом вибухнула чергова сирна сварка:
— Ви що, шановний? Чи ж вам повилазило? Сюди дивіться! О! Золото, не сир! Аж на сонці світиться! А пахне ж як — аж душа з плоту скаче! Що — кислий?! Як — кислий!? Ану, з'їжте оце! їжте, кажу! Глевкий?! Та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ковдра сновиди», після закриття браузера.