Читати книгу - "Талiсман"

— Твій батько частенько там бував. Так. І той, інший. Гроут[36]…

— Слоут.

— Агась. Він. Він також бував там. От тільки твій татко, Джеку, він приходив туди, щоб спостерігати та вивчати. А той, інший, приходив, аби поживитися.

— Морґан Слоут убив мого дядька Томмі? — спитав Джек.

— Знать нічо не знаю. Слухай сюди, Джеку-Мандрівнику, бо часу в нас катма. Якщо ти певен, ніби той тип, Слоут, наміряється тута об’явиться…

— Судячи з голосу, він аж казиться з люті, — сказав Джек.

Лише думка, що дядько Морґан може з’явитися в Аркадія-Біч, змусила його нервувати.

— …Тоді часу мало, як ніколи. Бо, можливо, він не сильно побиватиметься, коли твоя мати помре. А його Двійник, певен, сподівається, що королева Лаура помре.

— Двійник?

— У цьому світі є люди, які мають близнюків на Територіях, — сказав Спіді. — Небагато, оскільки там значно менше людей, ніж тут, — може, навіть одна на сто тисяч. Але Двійникам подорожувати туди і назад значно легше.

— Ця королева… вона… моя мама… її Двійник?

— Так. Схоже на те!

— Але моя мама ніколи?..

— Ні. Вона не подорожувала. Не було потреби.

— А в мого батька був… Двійник?

— Так, насправді був. Чудова людина.

Джек облизнув губи — що за божевільна розмова! Двійники і Території!

— Коли мій батько помер тут, його Двійник помер там?

— Еге ж. Не відразу тої ж миті, але дуже швидко.

— Спіді?

— Що?

— А в мене є Двійник? На Територіях?

Спіді глянув на хлопчика з такою серйозністю, що Джек відчув, як спину облило холодом.

— Ні, синку. Ти є тільки один. І цей тип, Смоут…

— Слоут, — Джек злегка всміхнувся.

— …Отож, не важливо, він знає про це. Це одна з причин, чому він скоро прибуде сюди. І одна з причин, чому ти маєш рухати звідси.

— Що? — вибухнув Джек. — Що корисного я можу зробити, якщо це рак? Якщо це рак, а вона тут, а не в якійсь лікарні, це означає, що шансів немає. Якщо вона тут, це означає… — сльози підступили знову, але він рішуче їх поборов. — Це означає, що їй кінець.

Їй кінець. Так. Ось іще одна правда, яку знало його серце; правда про її швидку втрату ваги; правда про коричневі тіні під очима. Їй крах, Господи, будь ласка, агов, будь ласка, Боже, гей, вона ж моя мама…

— Я маю на увазі, — закінчив він хриплим голосом. — Яка може бути користь із країни Дивовиддя?

— Гадаю, ми вже з тобою достатньо наляскалися язиками, — сказав Спіді, — Джеку-Мандрівнику, просто повір у це: я б ніколи не казав тобі кудись іти, якби ти не міг зробити щось хороше.

— Але…

— Тихо, Джеку-Мандрівнику. Нема сенсу говорити, поки я не покажу тобі, про що я. Діла не буде. Ходімо.

Спіді поклав руки Джекові на плечі та повів його навколо каруселі. Вони вийшли крізь двері й побрели однією з алей пустельного парку розваг. Зліва від них стояло приміщення атракціону «Демонічні авто», уже замкнене на всі замки та з позабиваними вікнами. Праворуч від них стояло декілька будок: «Накинь і виграй»[37],«Класна піца з пірса & Пончики-хлоп’ята», дрібнокаліберний стрілецький тир (також позабивані; вицвілі дикі тварини мчали через дошки — леви, тигри, ведмеді тощо). Вони вийшли на широку головну вулицю, що називалася Променад-авеню[38] — жалюгідна імітація Атлантик-Сіті: хоч «Дивосвіт Аркадії» і мав пірс, але справжнього Променаду в ньому не було. Тепер будівля з гральними автоматами стояла за сотню ярдів зліва, а арка, що була входом у «Дивосвіт Аркадії», була за двісті ярдів праворуч. Джек чув розмірений, важкий гуркіт прибою та поодинокі крики чайок.

Хлопчик поглянув на Спіді, збираючись запитати в нього, що тепер, що далі, усе по-справжньому чи то лише жорстокий жарт… але натомість промовчав. Спіді простягнув йому пляшку із зеленого скла.

— Це… — почав Джекі.

— Бери, — сказав Спіді. — Багатьом із тих, хто йде туди, не потрібно нічого такого, але ж ти давно там не був. Так, Джекі?

— Не був.

Коли він востаннє заплющував очі в цьому світі, а розплющував їх у магічному Дивовидді, краї з багатими, насиченими запахами та глибоким прозорим небом? Минулого року? Ні. Ще раніше… У Каліфорнії… по смерті батька. Тоді йому було…

Очі Джека розширилися. Дев’ять років? Так давно? Три роки тому?

Було страшно замислюватися над тим, як легко та спокійно ці видіння, часом приємні, часом похмуро-тривожні, просто вислизнули в нікуди — наче значна частина його уяви померла, безболісно, не сповістивши його про свій відхід.

Він швидко взяв пляшку з рук Спіді, мало не впустив її. Його охопила легка паніка. Деякі з Дивовидь тривожили, так, і мамині чітко озвучені застереження не змішувати реальність і вигадки (іншими словами, не втрачай глузду, друзяко Джекі, гаразд?), звісно, трохи лякали, але зараз він збагнув, що зрештою не хотів утрачати той світ.

Він глянув у очі Спіді та подумав: «Він і про це також знає. Знає все, про що я тільки не подумаю. Хто ти, Спіді?»

— Якщо ти довго там не бував, можеш забути, як потрапити туди за власним бажанням. — Спіді кивнув на пляшку. — Ось тому я й даю тобі цей магічний сік. Ця штука особлива. — Останню фразу Спіді вимовив мало не побожним тоном.

— Вона звідти? З Територій?

— Нєа. Трішки магії є навіть тут, Джеку-Мандрівнику. Небагато, але є. Цей магічний сік прибув із Каліфорнії.

Джек із сумнівом поглянув на негра.

— Ну ж бо. Сьорбни крапельку, і ми дізнаємося, чи не помандруєш ти. — Спіді ощирився. — Коли напитися цього вдосталь, то опинишся, де тільки забажаєш. Ти зараз дивишся на того, хто знає.

— Господи, Спіді, але… — Йому раптом стало трохи страшно.

Рот пересох, сонце, здавалося, світило надто яскраво, і він відчував, як у скронях стугонить пульс. Під язиком з’явився мідний присмак, і Джек подумав: «Ось яким на смак буде магічний сік — жахливим».

— Якщо злякаєшся і захочеш повернутися, сьорбни ще раз, — сказав Спіді.

— Вона перенесеться зі мною? Пляшка? Ви обіцяєте? — думка, що він може застрягти в містичному світі в той час, як його мама хворіє, а Слоут діймає її, була жахливою.