Читати книгу - "Маріупольський процес"

167
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 61
Перейти на сторінку:
полонений насправді є вільний. Знав би Вітьок, покрутив би пальцем біля скроні: дурна ти курка, сказав би. Але Вітька вже кілька днів немає. Десь вони знову зірвалися, кудись поїхали. Воюють. Добре, що пообіцяв – і цей чув – коли полонений вибере землю й усе підготує для укладання нової підлоги, його обміняють. Уже є попередні домовленості.

Мені наодинці брат сказав: дякуй Богу, що він призовник і не за власним бажанням сюди потрапив, бо в іншому випадку ми б із ним не так розмовляли. Що за діла? – сказав. Чого ти так переймаєшся? Любофф-моркофф?… Я до нього мало не з кулаками, але на півслові замовкла, опанувала себе. Перебір. Забагато емоцій. Справді подумає бозна-що. А Вітьок лише співчутливо похитав головою. Дивися, сказав, потім не бігай, не плач, бо ще трахне тебе або по макітрі дасть.

– Замовкни, – сказала йому. – Він нам підлогу робить, поки ти там невідомо чим займаєшся…

Посварилися, обізвав мене, я його. Так хряснув дверима, що шматок штукатурки впав, на порох розсипався. Козел.

* * *

Роман:

Дещо в ній мене шокує.

У принципі вона називає речі своїми іменами, але іноді це занадто відверто звучить.

Часом видається мені дитиною, жорстокою й цікавою.

У неї такий погляд, що його згадуєш засинаючи. І ті дивні неправильні ямки. У людей ямки на щоках, а у неї ховаються в лініях між носом та губами. Надивишся, а потім сниться усяка чортівня.

Вона, я помітив, не вживає слова «дякую», замість «дякую» робить якісь несподівані речі. Принесла пиріжки з картоплею, «жарені на сковорідці», запах такий, що голова пішла обертом. І ще щось таке у склянці, схоже на квасне молоко, густе, із запеченим кожушком на поверхні, я обережно спробував – і язика прокусив від жадібності. Смакота. Дивилася на мене, ямочки демонструвала, спостерігала, як я їжу заковтую. Мабуть, нагадував їй голодного Дика.

– У вас пиріжки такі роблять? – От смішна. – З бульбою, смажені на пательні? – перепитую. – Мама робить. – Підштрикував її, навмисно говорив: бульба, пательня… Думав, вона знову хитатиме головою: усе у вас не так, як у нас… Але вона промовчала.

Запитав, що це, – підніс порожню склянку з кефірними патьоками на стінках, ніколи такого не їв. Вишкріб ложкою стінки і денце. Вона зробила круглі очі: це ж ар’ян. Кип’ячене молоко змішуєш зі спеціальною закваскою, тоді розливаєш по склянках – і в духовку, щоб аж пінка на поверхні зарум’янилась. Я прицмокнув: яка наша кухня багата! І повторив, запам’ятовуючи назву: ар’ян.

– Це ти ще його з бодуна не пив, – засміялася вона. – А ти п’єш взагалі?

Смішна дівчина. Я думав, вона старша. Мабуть, тому, що уся господарка на ній, і бабця, і ще ось ця підлога. Тут невідомо, що завтра буде, а вона хату рятує. Щось у цьому є. Мені це подобається.

А ще взялася за лопату – і до мене в яму. Глянув через плече, піт з очей стер, нічого не сказав. Вона з одного боку довбеться, я з іншого копаю. Не відстає, витривала. А що? Разом веселіше…

Знову в голові працює трансформаторна будка, знову рука тягнеться до паска, із зусиллям підносить свій тягар, тіло-муляж обривається, осідає в дорожню пилюку. Боляче. Ремінь різонув долоню розпеченим лезом. Та сама картина перед очима, аж вилиці стягує. Знову та сама. Він бачить її щоразу, мало не щоночі: бере Валіка під пахви і тягне. Чорний стовп диму. Вогонь. Дерево зі зрізаною верхівкою. Колесо котиться дорогою.

Шурхотить віттям нічний баргарон, під тапчаном посопує Дик, час від часу жалібно скавучить. Дику сняться свої жахи.

Увечері, щойно голова торкнеться матраца, Роман засинає. Серед ночі прокидається, бо знову бачив Валіка, говорив з ним. Або знову тягнув його тіло. Прокидався, приходив до тями, дивився перед собою на великі зорі, вони тут такі яскраві, зібрані у виразні сузір’я. Соляна доріжка Чумацького Шляху, черпаки Великого та Малого Возів, або ж Великої та Малої Ведмедиць. Круглий ліхтар місяця. Те саме зараз бачать хлопці з батальйону, хто на варті. І мама. Вона стоїть біля вікна і думає про нього. У своїй улюбленій піжамі, у флісовому халаті, у капцях із котячими мордами…

Його вулиця, його будинок, його кімната – усе опинилося в іншій реальності, куди йому заблоковано вхід. Перед відправкою на схід – усередині червня – він зателефонував батькам і легковажним тоном повідомив: у таборі починається відповідальний етап підготовки, мобілки в усіх забирають, тому не хвилюйтеся даремно й не дзвоніть, я сам виходитиму на зв’язок… Він нічого не встиг, після учебки – під Маріуполь. А ще за кілька днів – ось така халепа. Отакий у нього вийшов бойовий шлях. Мобілка загубилася ще того дня; можливо, її забрали, він не пам’ятає. У будь-якому випадку «абонент поза зоною досяжності». Та навіть якби була можливість зателефонувати батькам чи комусь із друзів, то що б він сказав? Привіт, я у полоні, як ви там?

Нема чого про це думати, ще кілька днів – і його відпустять. Мозолі як камінь, і кожен день наближає його до волі. Справа рухається. Ще трошки.

Брат Ольги двічі сказав: працюй, служивий, коли закінчиш – ми тебе виміняємо на полоненого з того боку. Останній шар цементу викладеш – тоді й поговоримо.

Удень робота, уночі думки.

Ніколи доти він так не розмірковував про себе самого: холодно й відсторонено, як тими зоряними ночами під шатром баргарона. Розбирав себе, наче зламану іграшку, розкладав на поличці, намагаючись поремонтувати.

Ось, скажімо, бійки. Їх майже не було в його житті, бо він до останнього аргументу намагався вирішити суперечки без кулаків. На відміну від молодшого брата – той раз у раз потрапляв у якісь халепи, з’ясовував стосунки до синців. Роман був інший. Бо для чого людині язик? Для чого голова? Чи не для того, щоб пояснювати, щоб знаходити порозуміння? Кулаками вимахувати – багато розуму не треба.

Він по-справжньому ніколи й не бився, так, щоб за власною ініціативою, та ще й з натхненням, і щоб у кров. Хіба якась шарпанина траплялася. Колись у шостому, може, класі, причіпливий Куско так його дістав, що він на перерві жбурнув його у траву, покотилися разом, міцно вхопившись один за другого. Романові вдалося вивільнити руку, він щосили викинув кулак вперед, в обличчя Кускові. Той охнув, розімкнув обійми. Крізь пальці з розбитого носа юшила кров. Куско заплакав, і від того в Романа одразу зникла злість, випарувалася, поступившись місцем жалю.

На війні він себе

1 ... 15 16 17 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маріупольський процес», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маріупольський процес"