Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

Жінка хотіла сказати щось, та Вомбл скажено накинувся на неї.

— Не в’язни сюди! — крикнув він.

Меснерів голос прозвучав зовсім інакше:

Будь ласка, не втручайтеся, Терезо.

Під гніву й образи вона зайшлася сухим, гострим кашлем. Лице їй налилося кров’ю, вона притиснула руки до грудей і чекала, поки напад минеться.

Вомбл похмуро глянув на неї, прислухаючись до кашлю.

— Щось треба робити, — сказав він. — її легені не витримають такого холоду. Вона не може рушати далі, поки мороз не пересядеться. А я не маю думки лишати її вам.

Меснер покректав, прокашлявся, знову покректав, наче виправдуючись, а тоді сказав:

— Мені потрібні гроші.

На обличчі у Вомбла проступила зневага. Нарешті супротивник упав нижче за нього, вчинив підлоту, більшу під його власної.

— У вас є добра торбина золотого піску, — провадив Меснер, — я бачив, як ви скидали її з санок.

— Скільки ви хочете? — спитався Вомбл, і в голосі його забриніла така сама зневага, як була написана на обличчі.

— Я десь так прикинув на око, що торбина важить… хм… фунтів з двадцять. Що ви сказали б, коли б я запранії в чотири тисячі?

— Але ж, чоловіче, це все, що я придбав! — скрикнув Вомбл.

— Зате ви придбали Терезу, — потішив його Меснер. — Вона таких грошей варта. Подумайте, що я вам віддаю. Далебі, це не дорого.

— Згода. — Вомбл кинувся до торбини з золотом. — Хоч беріть уже швидше її від мене, слимаче мерзенний!

— Отут ви помиляєтесь, — відповів Меснер, посміхаючись. — Коли вже зважати на етику, то хіба той, хто дає хабара, кращий за того, хто його бере? Хто крадене переховує, все одно що сам краде, як ви знаєте, і вам нема чого тішитись якоюсь уявною моральною перевагою в цьому невеличкому гендлі.

— Геть до біса з вашою етикою! — вибухнув Вомбл. — Ідіть дивіться, як я важитиму, щоб я ще не обдурив вас.

А жінка, прихилившись до лежанки, гнівно й безсило спостерігала, як на терезах, поставлених на скриньку, важили золотий пісок та самородки — платню за неї. Шальки були маленькі, доводилося важити частинами, і Меснер щоразу пильно перевіряв терези.

— Забагато в цьому піску срібла, — зауважив він, зав’язуючи торбину з золотом. — Мабуть, в унції не буде повних шістнадцяти доларів. Ви трохи вигадали на мені, Вомбле.

Він любовно взяв торбину і з відповідною, як на її цінність, шаною, поніс до санок. Вернувшись, він позбирав свої казанки та каструлі, запакував скриньку і згорнув постіль. Потім, ув’язавши санки та запрігши невдоволених собак, ще раз вернувся до хатини по рукавиці.

— Прощайте, Тес! — мовив він з порога.

Вона озирнулась на нього, хотіла щось сказати, але несамовита лють здушила їй горло.

— Прощайте, Тес! — ласкаво проказав Меснер удруге.

— Тварюко! — намоглася вимовити жінка.

Вона одвернулася, заточуючись, підійшла до лежанки й упала долілиць.

— Тварюки! Які ж ви тварюки! — ридала вона.

Джон Меснер помалу причинив за собою двері. Коли собаки рушили з місця, він оглянувся на хатину, і на обличчі його проступив вираз великої полегкості. Під берегом, біля ополонки, він спинив санки й витяг з-під мотузків, що ними був стягнений вантаж, торбину з золотом. Вода в ополонці вже підмерзла. Він розбив кригу кулаком, розв’язав зубами зав’язку на торбині й витрусив усе, що в ній було, у воду. Річка там була неглибока, і за два фути від поверхні Меснер побачив дно, що тьмяно жовтіло в умирущому денному світлі. Він плюнув в ополонку.

Тоді справив собак на Юконський шлях. Вони жалібно скавчали й бігли неохоче. Тримаючись правою рукою за жердину, а лівою тручи ніс та щоки, він спіткнувся об посторонки, коли собаки завернули там, де стежка вигиналася коліном.

— Гайда, бідолашна моя каліч! — крикнув він. — Гайда!

ЗВИЧАЙ БІЛОЇ ЛЮДИНИ

— Я прийшов приготувати собі страву біля твого вогнища й переночувати під твоїм дахом, — сказав я, входячи до хатини старого Ебітса.

Він байдуже звів на мене порожні каламутні очі. Зіла ж скривилася і щось зневажливо буркнула замість привітання. Ебетсова дружина була найсварливіша і найлихіша баба на цілому Юконі. Якби селище не було порожнє, а мої собаки так не охляли, я б нізащо не зупинився в них. Та довелося шукати притулку в цій хатині, бо тільки тут виявилися люди. Часом Ебітс силкувався дати лад своїм плутаним думкам: в очах йому то спалахував, то знову згасав проблиск свідомості. Поки я готував вечерю, він наміть кілька разів, як і належить гостинному господареві, починав розпитувати про моє здоров’я, про те, скільки миль я пройшов за день, скільки в мене собак і як вони маються на силі. Зіла ж тільки ще дужче супилась та бурмотіла ще зневажливіше.

Власне, їм і не було чого радіти. Скоцюрбившись, вони сиділи біля вогнища, і так їм, певне, судилося чипіти аж до самої смерті. Кволих і безпорадних, їх доймали голод та гостець. Вдихаючи запах моєї печені, що смажилась на вогні, вони терпіли танталові муки і в одно гойдалися взад і вперед, охоплені безнадією. Що п’ять хвилин Ебітс тихенько стогнав. У його стогоні чути було не так страждання, як утому від страждання. Ебітса гнітив болісний ги гар того, що зветься життям, а ще дужче — страх смерті. То була одвічна трагедія старих людей: радість буття їх покинула, а інстинкт смерті ще не прийшов.

Коли моя печеня з лося зашкварчала на сковороді, я помітив, як тремтять і роздимаються ніздрі в старого, ловлячи запах їжі. Він навіть перестав гойдатися й стогнати, і на обличчі в нього немов заблисла свідомість.

Зіла, навпаки, гойдалася чимраз дужче і нарешті не вирішила муки — почала голосно зойкати. Ту хвилю обоє вони поведінкою своєю так нагадували голодних собак, що я б нітрохи не здивувався, коли б у Зіли з’явився раптом хвіст і вона по-собачому замолотила б ним по долівці. Вряди-годи Ебітс трохи навіть хитрував: розгойдавшись, нахилявся вперед, щоб наблизити тремтячі ніздрі до сковороди, що так надила його своїм запахом.

Коли я простяг їм по мисці смажені, старі жадібно заходилися їсти. Вони чвакали беззубими ротами, сопіли, плямкали і все щось мурмотіли собі під ніс. Нарешті чвакання стихло, і я дав їм по кухлику гарячого чаю. Тепер на їхніх обличчях відбивалися спокій і вдоволення. Зіла полегшено відітхнула, і суворі зморшки біля її вуст розгладилися. Ні вона, ні Ебітс уже не гойдалися, а сиділи, неначе пойняті тихою задумою. В очах Ебітсових блиснули сльози, і я знав, що то з жалю до самого себе. Видко, в старих давно