Читати книгу - "Щастя Ругонів"

не відповідаючи, стиснув їй руку. Він погодився. Він був глибоко вражений, його пойняв той самий захват, що і його товаришів. Мієта здавалась йому чарівною, великою, святою. «Увесь час, поки вони підіймалися берегом, він бачив її перед собою; вона ніби сяяла промінням, укрита пурпуром слави. Тепер вона була образом другої його любові — образом Республіки. Йому хотілося чимшвидше дійти до міста, швидше взяти на плече рушницю, але повстанці сходили поволі, бо був даний наказ зберігати тишу. Загони сунули алеєю в’язів, звиваючись, як величезна гадюка. Холодна груднева ніч знову стала тихою, і тільки одна Віорна, здавалося, клекотіла ще дужче.

Порівнявшися з першими будинками передмістя, Сільвер побіг по рушницю на площу св. Мітра. Вона все так само дрімала в місячному сяйві. Повстанців він уже наздогнав коло Римської брами. Мієта нахилилася до нього й сказала з дитячим усміхом:

— Мені здається, що це хресний похід і я несу корогву святої діви.

II

Пласан — підпрефектура, що має десять тисяч мешканців. Місто збудоване на згір’ї, понад Віорною; на півночі воно прилягає до Гаррігських горбів — останніх відног Альпів — і лежить ніби в сліпому завулку. 1851 року його зв’язували з сусідніми країнами тільки дві дороги — одна, на сході, спускалася схилом гори до Ніцци, друга, на заході, піднімалася на Ліон, продовжуючи першу рівнобіжно їй. Згодом до Пласана проведено залізницю, колія її проходить з південного боку, під крутим згір’ям, що уривається від старих валів до річки. Вийшовши з станції, збудованої на правому березі Віорни, можна вже побачити вгорі перші будинки Пласана і сади, що підіймаються терасами. Треба сходити добру чверть години, поки дійдеш до тих будинків.

Років двадцять тому, коли ще не було шляхів сполучення, в Пласані ще панував святенницько-аристократичний дух, притаманний стародавнім містам Провансу. Воно мало та ще й досі має цілий квартал великих палаців, збудованих за часів Луї XIV та Луї V, з двадцять церков, кілька будинків єзуїтів і капуцинів та значну кількість монастирів. У Пласані класова різниця довго визначалася кварталами міста. Цих кварталів три, і кожний з них являв собою ніби окреме містечко зі своїми церквами, місцями для гулянок, своїми звичаями й поняттями.

Шляхетський квартал, названий за однією своєю парафією кварталом св. Марка, — це маленький Версаль з прямими затрав’янілими вулицями і з величезними квадратовими кам’яницями, оточеними садами. Він тягся на південному боці згір’я; деякі палаци зведено на самому краю схилів, що спадають терасами, звідки розгортається чарівний краєвид на всю долину Віорни. Старий квартал — це стародавнє місто з своїми вузькими, кривими вуличками, з похиленими домками. Воно тягнеться на північний захід. Тут мерія, міський суд, базар і жандармерія. Цю найлюднішу частину Пласана оселили робітники, гендлярі, всякий дрібний люд, трудовий і вбогий. Нарешті, на північному сході довгастим простокутником залягло нове місто. Тут оселилася буржуазія, усі ті, Що вміли придбати собі достатки копійками, а також люди вільної професії; будинки — їхні споруджено вряд і пофарбовано в світло-жовтий колір. У цьому кварталі, окрасою якого править тільки підпрефектура — незграбний, уквітчаний розетками цегляний будинок, — ледве можна було нарахувати 1851 року п’ять або шість вулиць. Він виник недавно і один тільки й розростається, особливо після збудування залізниці.

У наші дні Пласан розподілено на три зовсім незалежні і чітко розмежовані частини ще й тому, що кожен квартал відокремлений від інших широкою вулицею. Проспект Совер, що переходить у вузьку Римську вулицю, йде від заходу на схід, від Великої брами до Римської, перерізуючи місто навпіл, і відокремлює шляхетський квартал від двох останніх, а ті, в свою чергу, перерізує вулиця Бан, найкраща в Пласані; вона починається від проспекту Совер і підіймається на північ; ліворуч од неї темними брилами розкидані палаци старого кварталу, а праворуч тягнуться світло-жовті кам’яниці нового міста. Серед цієї вулиці, на маленькій площі, обсадженій щуплими деревами, здіймається підпрефектура — гордість пласанських буржуа.

Ніби щоб відгородитися від цілого світу, Пласан оточено стародавнім валом, що від нього місто здається ще похмурішим і тіснішим. Досить рушничного випалу, щоб зруйнувати цю безглузду фортецю, не вищу і не товщу монастирської стіни, оповиту плющем і порослу диким левкоєм. У цих валах багато. виходів; головні — Римська брама та Велика брама. Перша виходить на дорогу в Ніццу, а друга — в іншому кінці міста — на Ліонську дорогу. До 1853 року ще були цілі ці величезні, заокруглені догори дерев’яні ворота, скріплені залізом. Влітку об одинадцятій, а взимку о десятій годині вечора цс наглухо замикали. І місто, запершись, ніби ляклива дівиця, спало спокійним сном. Впускати спізнілих мешканців доручено було вартовому, що перебував у маленькій сторожці біля воріт. Але щоразу велися довгі перемови. Вартовий нікого не впускав, не освітивши прибульця ліхтарем і не розглянувши пильно через віконце; хто йому не подобався, міг ночувати за воротами. Дух міста, вся його полохливість, егоїзм, рутина, ненависть до всього, що продиралося зокола, його святенництво і поривання до замкненого життя відбилися в цьому щоденному замиканні воріт на два спусти. Пласанець, коли все було добре замкнено, міг сказати собі: я дома і з задоволенням побожного буржуа, прочитавши молитви, з насолодою простягтися на ліжку, не боячись за свою шкатулу, певний, що його не розбудить ніякий гомін. Немає, на мою думку, на світі другого такого міста, що так довго і так уперто замикалося на ніч, ніби монастир.

Людність Пласана поділяється на три групи: скільки кварталів, стільки світів. Урядовців нема чого рахувати: підпрефект, митник, охоронець заставних, поштмейстер — усі ці люди захожі; їх не люблять, їм заздрять, і вони живуть собі на потіху. Постійні ж мешканці, з тих, хто народився тут і твердо вирішив тут умерти, так глибоко шанують успадковані звичаї й установлені перегородки, що поспішають прилучитися до того чи іншого громадського кола. Дворяни сидять невилазно дома. Від часу упадку Шарля X вони ледве показуються на вулицях, поспішаючи сховатися в свої похмурі, великі, мовчазні палаци, проходять крадькома, як у ворожому таборі. Вони нікого не відвідують і нікого до себе не приймають, навіть людей свого кола.

Єдині гості їхніх салонів — священики. Влітку шляхта живе в маєтках, взимку сидить при коминкові. Це люди, живцем поховані; тому-то їхній квартал, з його мертвою тишею, нагадує кладовище. Вікна та двері пильно замкнуто, можна подумати, що то монастирі, куди не досягає світова марнота. Коли-не-коли вулицею проходить абат; його обережна хода ніби підкреслює тишу, що нависла над замкненими оселями; двері прочиняються, і