Читати книгу - "Артур і заборонене місто"

ніби прослизали крізь пальчики.

На третій рік він спробував сам загасити свічки, і це вдалося йому тільки з третього разу.

А на четвертий свій день народження загасив свічки одразу ж.

Коли йому виповнилося п'ять років, він сам, під керівництвом батька, розрізав іменинний пиріг.

Ніж був великий, і батько хвилювався, чи зможе малюк сам з ним упоратись.

Головною подією шостого дня народження був дідусів подарунок — похідний ніж. І ним Артур самостійно розрізав святковий пиріг.

Це був останній день народження, який хлопчик святкував разом із дідусем.

Бідолашна жінка не може стримати сліз і вони котяться по щоках.

Стільки щастя і стільки горя тільки за десять років! Десять років, що промайнули, як падаюча зірка. І дуже довгі години відтоді, як зник Артур. Години — як вічність.

Погляд матері блукає в пошуках чогось такого, що могло б подарувати їй хоч маленьку надію. Та навколо порожньо. А точніше — безліч непотрібних предметів. І чоловік, що похропує на дивані. Утома скосила його на півслові. І він заснув, навіть не встигнувши закрити рота.

За інших обставин його поза могла б викликати в неї усмішку. Але зараз, дивлячись на знеможеного чоловіка, їй ще дужче хочеться плакати.

До кухні заходить бабусенька і сідає поруч. У руках у неї ціла пачка паперових носовичків.

— Ось. Останні, — усміхається вона, щоб втішити доньку.

Донька дивиться на матір, і на її обличчі з'являється слабка подоба усмішки.

За будь-яких обставин поважна пані завжди зберігає почуття гумору. Цього її навчив обожнюваний Арчибальд. Почуття гумору і поетичний дар він вважав найголовнішими людськими чеснотами.

— Гумор для життя — те саме, що храм для віруючого… Нічого ліпшого людина просто не вигадала! — жартував Арчибальд.

Якби ж тільки Арчибальд був поруч! Він би розігнав морок, що навис над головами жінок.

Бабусенька лагідно торкається доньчиної руки.

— Донечко, можливо, те, що я тобі зараз скажу, немає ніякого сенсу, але… Але твій син — особливий хлопчик. І я переконана, не знаю, правда, чому, що він… він викрутиться з будь-якої ситуації. Я вірю в це!

Бабусині слова підбадьорили Арту-рову матір — вона знає, що не сама молить небо про повернення сина.

Зараз їм і справді треба обом молитися, бо Артур сидить у в'язниці. Він сумно дивиться в маленьке віконечко, з якого видно юрму на біржовому майдані, і розуміє, що там немає нікого, хто б ризикнув йому допомогти.

— Та не переживай! Ти ж не дурень, і навряд чи сподівався, що мініпути кинуться рятувати прибульця із великого світу, навіть якщо він прийшов із шляхетними намірами! — по-своєму втішає приятеля Барахлюш, скоцюрбившись в іншому кутку в'язниці.

— Прикуси язика, Бюше! Пригадай, що говорила Селенія: треба поводитися скромно і тихо, — нагадує Ар-тур.

— Тихо? Так усі вже знають, що ми у в'язниці! — зітхає юний принц. — І не просто у в'язниці, а в катівні самого Жахливого У! Оце влипли! А головне, ніякого виходу! Тільки Селенія може врятувати нас… якщо вона сама… якщо їй пощастить уціліти!

Артур уважно дивиться на Барахлюша: принц має рацію. Селенія — їхня єдина надія.

РОЗДІЛ 8

Маленька принцеса, сповнена рішучості виконати свою місію, просувається лабіринтами негостинного палацу з мечем у руках. Вона орієнтується на сліди від коліс тих возів, що везли продукти для Жахливого У.

Селенія повільно просувається вперед, ховаючись за виступами стін, доки мимо пройде черговий патруль. Осматів у палаці — як весняних пуголовків у болоті.

Нарешті коридор ширшає, сірий камінь змінюється на чорний мармур, де-не-де навіть з малюнком. Полум'я смолоскипів відбивається у полірованій поверхні коридору, і він здається безкінечним. Напевно, сам диявол спустився в ці глибини і своїм вогненним хвостом накреслив шлях по підземному лабіринту.

Щоб заспокоїти биття стривоженого серця, Селенія міцніше стискає меч в руках. Її долоньки пітніють і стають гарячими. Підземні тунелі — то не її стихія, їй би зараз мандрувати лісами із густої трави, літати на осінніх листочках, гуляти в лузі і, знайшовши найкрасивішу квітку, солодко заснути в її чашечці.

Згадавши рідні краї, Селенії стає дуже сумно. Тільки коли приходить біда, починаєш усвідомлювати, які дорогі всі ті дрібнички, з яких складається наше повсякденне життя: пробудження вранці, коли сонячний промінь пестить щічку, усмішка вірного друга при зустрічі з вами…

Нещастя стають мірилом щастя.

Черговий патруль осматів перериває марення принцеси.

Зачекавши, поки охоронці пройдуть мимо, вона рухається далі коридором зловісного палацу, що більше скидається на склеп, на гробницю, аніж на житло.

Сліди коліс зникли — далі підлога вимощена пронизливо чорним мармуром, кожен крок по якому здається кроком у безодню.

І ось перехрестя.

Куди ж іти далі?

Доведеться покластись на внутрішній голос. Але він, як назло, мовчить.

Може, їй прийде на допомогу який-ся знак?

Але що можна побачити на цих чорних, як вугілля, стінах?

Невже покровитель Сімох Континентів не допоможе їй? Вона ж ніколи в нього нічого не просила, все завжди вирішувала сама. Тож чому б йому хоч разок не допомогти їй?

Та Селенія чекає марно — ніхто не подає ніякого знаку.

Та й звідки йому взятися в цій товщі сірого граніту?

Тяжко зітхнувши, принцеса розглядає два коридори, що розходяться в різні боки: в глибині правого ледве миготить світло, звучить тиха музика. Кожен би сказав, що там пастка, і вибрав би лівий коридор. Але Селенія — справжня принцеса, і вона мислить не так, як інші мініпути. Тож, міцно стискаючи меча, вона вирушає у правий коридор, звідки чути музику.

Розігнавшись на слизькій мармуровій підлозі, вона, не гальмуючи, вилітає на середину великої зали.

Мармурові плити підлоги сяють під ногами. А зі стелі звисають численні сталактити. Час перетворив їх на камінь, а невідомий майстер прикрасив фантастичними узорами.

Сталактитів дуже багато. Напевно, художник, завершивши свою працю, помер на місці, не витримавши надзвичайного напруження.

Селенія злякано оглядається навсібіч, намацуючи ногою сяючу мармурову підлогу, таку гладеньку, ніби вона зроблена з льоду.

У глибині зали стоїть маленький візочок із смаженими тарганами: певно, це ласощі, привезені у валці. Поряд — таріль з фруктами.

У царстві сірих і чорних барв він — єдина яскрава пляма.

Перед візочком, спиною до Селенії, височіє чиясь довга фігура. Плащ, з бахромою по краях, прикриває асиметричні плечі.

З того місця, де стоїть принцеса, важко розгледіти, чи на тій істоті є якась шапка, чи в неї непропорційно маленька голова. Та кістлява худа фігура може належати тільки монстру, одному із тих чудовиськ, що приходять у найстрашніші сни.