Читати книгу - "Артур і заборонене місто"

лоскоче ніздрі, саме тому Альфред чемно сидить біля самої плити.

Бабусенька куштує страву, зачерпнувши дерев'яною ложкою, і на обличчі її — задоволена усмішка. Страва вдалася!

Старенька бере дві ганчірки, з їхньою допомогою підхоплює каструлю за ручки і несе до вітальні. Її зустрічає дружний голосний гул голодних родичів та гостей.

— О-о-о! М-м-м! — чути з усіх боків.

Арчибальд розсуває пляшки, звільняючи місце для каструлі, звідки линуть неймовірні запахи.

— О! Жираф'яча шия! Моя улюблена страва! — вигукує Арчибальд.

Артурова мати, його донька, відразу починає перелякано смикатися, але чоловік вчасно її стримує.

Мати заспокоюється. Проте вона й досі трохи не в собі.

— Жартую! — вигукує Арчибальд і береться за пляшку з білим вином. — Це тобі, моя доню! Випий скляночку: крапелька білого вина ще нікому не зашкодила! — каже дідусь, наповнюючи келих.

Він хоче пригостити ним і своїх п'ятьох друзів-матасалаї, але ті ввічливо відмовляються.

Зате жоден із двох полісменів не має наміру наслідувати їхній приклад.

— Ми в поліції завжди готові допомогти, особливо коли йдеться про приборкання пляшки білого вина, — жартує один.

Жарт усім сподобався, а дідусь аж закашлявся від реготу.

Бабусенька плескає його по спині і в перервах підносить склянку вина. Арчибальд випиває одним духом! Кашель припиняється, і він подає знак дружині, щоб вона лишила його в спокої. Потім бере пляшку і дивиться на етикетку.

Це біле вино із підвалу самого Арчибальда! Його міцність вимірюються десятками градусів. Таке вино спричинить пожежу не лише в дихальних шляхах, але й у мозку.

Стає зрозумілим, хто навчив мініпутів готувати Вогняного Джека!

Бабусенька розкладає їжу в тарілки — у вітальні запахло м'ясом по-бургундськи. На тарілках лежать щедрі порції, і всі чекають, коли ж сяде за стіл сама господиня.

Останню тарілку наповнено, проте один стілець усе ще порожній.

— А де ж Артур? — спохопилася бабуся. За своїми клопотами вона й не помітила його зникнення.

— Помиє руки і прийде, — каже Дідусь.

Бабусенька розуміє, що онук із дідом знову змовилися.

— Усім смачного, — промовляє Арчибальд, щоб гості не зважали на відсутність онука.

— Смачного! — кажуть одне одному гості і з апетитом поглинають бабусин кулінарний шедевр.

Звісно, Артур і не збирався мити руки. Збігши сходами на другий поверх, він тихенько пробирається в бабусину спальню і дістає із цвяха уже відомий нам ключ. І тепер, озираючись навсібіч, він навшпиньки рухається коридором, сподіваючись, що за ним не піде Альфред. Але скрізь спокійно. Коли їдять м'ясо по-бургундськи, пес не відходить від столу далі, ніж на метр.

Ось хлопчик перед дверима дідусевого кабінету, на яких висить застереження, що входити заборонено. Але він вставляє ключа…

В кабінеті знову все на своєму місці. Письмовий стіл стоїть там, де й завжди. Кожна дрібничка, кожна маска знайшли свій цвяшок. І всюди — книги.

Підійшовши до письмового столу, Артур вітає його, як давнього приятеля. Ласкаво погладивши стільницю із черешні, він проводить рукою і по великій валізі із шкури буйвола, торкається кожної маски.

Раніше, до неймовірних пригод, які сталися з ним він дуже любив бавитися з цими масками. Тепер він поглядає на дорогі його серцю речі не тільки з ніжністю, а й сумовито. Йому бракує нових друзів-мініпутів.

Хлопчик підходить до вікна, відчиняє його навстіж — і в кабінет вривається тепле літнє повітря. Спершись ліктями на підвіконня, Артур, зітхаючи, дивиться вниз, на великий дуб, біля підніжжя якого стоїть садовий гном.

У височині, в блакитному небі скромно повис тонесенький серпик місяця, соромливо побліднувши від яскравого сонячного проміння.

— Більше дев'яти селенелій, принцесо, більше дев'яти селенелій… — тихо промовляє хлопчик. Він сумує не просто за друзями, а за принцесою Селенією…

Напевно, це прийшло кохання. Кохання, що вимірюється в селенеліях і міліметрах.

— Ти подарувала мені королівську силу, та я ще ніколи не відчував себе таким слабким. Може, та сила діє тільки тоді, коли ти поруч зі мною? — питає Артур, знаючи, що йому ніхто не відповість. Однак про всяк випадок він завмирає і прислухається, чи не принесе вітер відповіді. Ні, ніхто не озивається. Тільки шелестить листя старого дуба.

Артур посилає повітряний поцілунок, в напрямку дуба, поцілунок підлітає до його розлогого віття і, лавіруючи між листям, опускається прямо на щоку Селенії.

Крихітна принцеса сидить на листочку дуба і не зводить очей з Артура, який стоїть у вікні.

Непрохана сльоза котиться по її щічці.

— Я незабаром повернуся, — шепоче Артур.

— Я чекатиму! — відповідає Селенія.

І, вірячи в терпеливість і мудрість, у цей фундамент, на якому стоїть дім надії, Артур зачиняє вікно.