Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

class="p1">Його мова викликає в моїй пам’яті полковникові слова: «Він залюбки заходиться коло похорону». Цікаво побачити, як сприйме господар такий погляд.

— Ми, власне, хотіли лише порадитися з вами. Зв’язалися по телефону з Лугожем і з’ясували, що там немає родичів з якими можна б поговорити про це. Тож я й запитую у нас: як учинити найкраще?

— Я зрозумів, пане капітане, я все зрозумів. Де він тепер?

— У трупарні.

— Ми — його родина, — заявляє він твердо. — Залиште його нам. Навіщо його відвозити? Хто його там поховає?

Як правило, про таке говориться зі смутком і болем. Проте Мілуце Паскару — виняток. Він веде мову діловито й буденно. Хоча в наші дні похорон — далеко не проста справа. Доводиться з сумом визнати справедливість слів полковника Доні. І ніби поспішаючи підтвердити думку мого шефа, Паскару повідомляє, що їхня сім’я давно закупила місце на кладовищі Генча-Чівіл.

— Гірше буде з панахидою… — Він облизує кінчиком язика тонкі губи й додає: — Розкажіть-но лишень, які формальності я маю виконати?

Я терпляче й м’яко, з паузами між словами пояснюю, що треба робити. Тягну час, як на футболі, в надії, що така тактика витисне з господаря щось істотне… Проте він, тільки но я вмовк, на превеликий мій жаль, повертається до першого свого запитання:

— Чому пін так зробив?

— Не знаємо, повірте, будь ласка. І прокуратура, і ми прикро вражені, що хлопець не залишив жодного пояснення.

В інтересах подальшого розслідування я жодним словом не прохопився ні про ампулу, ні про інші «знаки запитання» в обставинах смерті його племінника.

— А ви, як його дядько, можете сказати, що змусило Крістіана встромити голову в петлю?

Запитання йому явно не до шмиги: це легко прочитати з його виразу. Якби я оце згадав про позбавлення Крістіана прав на спадщину, наша розмова круто б повернула в інший бік. Тому я прикидаюсь «незнайком», і наслідки не змушують себе чекати: у Мілуце Паскару знову розв’язується язик.

— Не знаю, що й думати… В голові не вкладається! Як і кожен юнак, він любив життя… Був добрий, серйозний, роботящий хлопець… Пишався, що вступив до інституту: він провінціал, досяг успіху там, де провалилося з десяток бухарестців. Жертва нещасливого кохання? Та своє майбутнє він любив ще дужче й не міг втратити розум через жінку… Мені його дівчина, сказати по правді, не сподобалася…

— Коли ви бачили його востаннє?

— Місяців зо два тому на вулиці.

— Не помітили в ньому якихось змін?

— Ні… Він захоплено розповідав мені про свою дипломну, про практику, яку відбував, правда, не знаю де… Був певний у своєму майбутньому. Я запросив його на обід, але він відмовився.

— Чому?

— Він не дуже мирив з моїм сином…

— У вас є син? — Моє лице виражає подив.

Господар щось буркнув собі під ніс. Не збагну, чи він дякує мені, чи, навпаки, лає. Не хочу посіяти в ньому підозри, тож не наполягаю, щоб він утаємничував мене у взаємини між двоюрідними братами. А все ж я не залишаю цієї теми:

— Вони не дружили?

— Спочатку були друзями, а тоді… Крістінел сам по собі, Тудорел сам по собі… А з дівчиною ви що не розмовляли? — зненацька ставить він зустрічно запитання.

— Хіба є сенс? Якщо вони розлучилися так давно…

Але він не приймає мого паса. Навмисне чи ні, важко зрозуміти. Лише стенає плечима, мовляв, звідки мені знати. Потім, згадавши, чому я завітав до нього додому, вперше за весь час зітхає:

— Сердешний хлопець! Як я скажу своїй жінці!.. — Він підводиться і, немов забувши про свою хвилинну неміч, каже діловим тоном: — Щось маєте сказати ще?

Негречність Паскару радує мене. Та нічого не вдієш, доводиться й собі вставати. Звичайно, хотілося б погомоніти з ним іще, але не знаю як.

— Я вам залишу номер свого телефону, — кажу я, — і прошу вас повідомити, коли буде похорон. — І, не чекаючи на відповіді, дістаю з кишені візитку й подаю йому. — Тут і службовий, і домашній до ваших послуг.

Він проводжає мене до виходу, запевняючи, що неодмінно буде тримати мене в курсі.

— Даруйте, будь ласка, але в мене тепер стільки клопоту…

— Атож, — погоджуюсь я з ним і, користуючись нагодою, знову закидаю вудочку: — На щастя, маєте сина, він вам допоможе.

Але й цього разу мене спіткала невдача. Навіть коли на прощання він потис своєю маленькою, вологою від поту, але міцною рукою мою руку, я не почув жодного слова.

Знов я на вулиці: власне, він мовчки буквально випхав мене за дворі. Що ж, Паскару ні в чому звинувачувати: я переступив поріг його будинку не для того, щоб сидіти там до нових віників. Без зайвої скромності можу сказати, що я досвідчений працівник. І люблю свій фах найперше за те, що контакти з тими, хто безпосередньо чи опосередковано проходить у тій чи тій справі, дозволяють мені зібрати силу-силенну соціальних, психологічних і моральних вражень… Ще не так давно все це здавалося безцінним, бо я мріяв про ремесло літератора. Я вів щоденника, відвідував літоб’єднання при міністерському будинку культури… Тоді все здавалося таким легким: сісти за стіл, взяти папір і встругнути роман. Яка нісенітниця! Це все одно, що без здібностей, без архітектурних чи будівельних студій взятися до спорудження хмарочоса! Я давно вже викинув білий папір, хоча щоденні нотатки веду й дотепер, оскільки без них у моїй роботі не обійтися.

Я йду вулицею і розмірковую: «Поза всяким сумнівом, Паскару або колишній корчмар, або колишній торговець зерном». Порпаюсь у пам’яті в пошуках подробиць, що кинули б світло на можливе ремество дядька Крістіана Лукача. Згадую фотографію, ініціали на фронтоні будинку…

«Зрештою, що тобі до цієї людини? — гамую себе подумки. — Ти прийшов до нього додому, приніс чорну звістку, ще й обтяжив його похоронними клопотами».

Іноді я сам себе критикую. Наприклад, оце зараз: якби я не прикинувся, що не знаю про його сина, то міг би повести мову про позбавлення Крістіана прав на спадщину. Безперечно, старий Паскару чекав цього запитання і поквапився витурити мене з хати.

«Одне ясно, — кажу я сам собі, — Мілуце Паскару знає, як розмовляти з міліцією. Відповідає тільки на запитання і ні слова більше… Не виходить за рамки».

Побачивши на вулиці телефон-автомат, я йду до нього. Хоч як це дивно — справний, не ковтає дурно монет. Накручую номер нашого кабінету. Слухавку бере Поваре. Говорить, що дуже радий чути мій голос.

— Де ти шалаєшся? — допитується він.

— Це кляте самогубство…

— Дуже