Читати книгу - "Іван Сірко, великий характерник"

скінчено. Найбільш цікаві залишилися. На них позирнув Іван Дуб, знітивши плечима:

— А з якої такої радості, я тобі родич чи що?

— Ми ж домовились! — спантеличений хлопчик дивився на нього великими очима. Його, здається, вразили до болю ті слова. Усмішка поволі сповзла із губ, залишивши на кінчиках борозенку гіркої розгубленості.

І тоді молодий козак пригадав свою обіцянку. А пригадавши, почухав рукою потилицю:

— Але ж тебе, мабуть, сюди хтось привіз, чи як?

— Ми прийшли самі! — хлопець вигукнув ці слова впевнено, але в погляді його пильний козак спостеріг настороженість. «Так іноді обачно веде себе звір», — мимоволі подумав Іван Дуб і здригнувся, провівши очима по вовчиську, що досить сумирно лежав біля ніг свого малого господаря.

— Як же ти добирався, хлопче?!

— Вночі йшов яругами та лісами, щоб ніхто не запримітив. Удень відсипався у гущавині.

— Гм, — недовірливо схитнув головою на ці слова. — І тобі не було страшно?

— Нє, я ж був не сам, а з Сірим.

— А як же тоді подолав пороги? Хтось допоміг тобі?

Хлопець скинув гнівно брови:

— Кажу ж, що я сам. Хто б мав мені допомагати?

Аж присвиснув від подиву Іван Дуб:

— Ой, хлопче, щось воно тут не так. Човна у тебе немає, помічника у цій справі, кажеш сам, що не було. Не вірю, їй Богу, що не вірю.

— Та що це ви за невіра?! — не стримав розпачливого вигуку малий відчайдух. — Кажу ж вам, що сам справився, значить, так воно і є. Я не звик брехні розводити.

Гнівно звузив брови на раптовий спалах гніву хлопчака Іван Дуб:

— А ну ж бо, розкажи нам, як ти сюди добрався без човна. Тільки ж по правді кажи, а не розводь вигадки.

Козаки перезирнулися між собою. В їхніх очах миготіли веселі іскринки сміху. Козацтво потішав цей хлопчисько, який сміливо відстоював своє. Хай, може, трохи й прибріхував. Але ж дитина, що не кажи, геройська. Малий Іван Половець запримітив веселі погляди козаків. Він сприйняв це як насміх над собою. Спаленів ще дужче:

— Мені не треба човна, бо я мав пліт. Сам сплів його із вербового гілля, яке збирав оберемками, підтинаючи срібним ножем. Затим тягав усе це до лісу, де мотузкою зв’язував поміж собою міцні гілки. Я знаю, як це робити. Мене хресний навчив. Ось так. А потім ми з Сірим поволі перебиралися плотом. Я обдивлявся всі місця пильно, щоб, бува, у воду не впасти. Біля п’ятого порогу заледве не втопився, але зі мною був мій вовчисько, — хлопчак гордовито позирнув на вовка, який, вклавшись на лапи, прислухався до голосу свого господаря. — Сірий порятував мене, вхопивши зубами за сорочку. Тільки й того, що ось поранився, обдерся, — і з тим задер сорочину, гордо оголивши перед усіма живіт, посмугований ранами.

Козаки по-новому подивилися на цього хлопчака. В їхніх очах світилася повага. А малий сміливець, опустивши поділ сорочечки, гордовито провів рукою по шерстці свого вірного друга:

— Сірий — справжній молодець. Він у мене нічого не боїться.

— Та й ти, бачиться, теж не боязкий, — весело запевнив хтось із гурту. Козаки підбадьорливо засміялися.

Хтось зронив уголос:

— Бравий хлопчак. Чом такого не взяти до коша?

Малий вдоволено зашморгав носом на ці слова підтримки.

— Взяти то воно не штука, — роздумував Іван Дуб, — але ж…

Хлопчак не став чекати дальших слів. Він, наче хтось ужалив його щедрим пучком кропиви, підскочив на місці:

— Ви ж обіцяли! Як же тепер так?

І тоді втомлений з дороги молодий козак, озирнувшись на принишкле козацтво, головне, що не маючи чим заперечити словам цього впертого хлопчака, махнув рукою:

— Та, раз така охота в хлопця, хай буде. — І, повернувшись на малолітка, застеріг: — Але дивись мені, як тільки хоч щось там почую або ж побачу — жаль ачи сльозу, першим чуба наскубу і відправлю під три чорти. Чув мені?

Іван Половець зачервонівся так, наче лице його хтось густо покрив буряковим соком:

— Та я що, малий сцикун, щоб плакати?!

Козацтво гучно зареготалося — голосний сміх градом сипонув на майдан.

ПЕРЕВОЗЬКІ ХУТОРИ

Михайло Дорошенко мав довгу розмову з Іваном Дубом, цікавлячись усім баченим та чутим у дорозі. Втішився тим, що за битих турків козацтво хвалено, розгнівався на даремні чутки про «зичливість» гетьмана до шляхти. Коли ж все основне було перемовлено і коли вже Іван Дуб зібрався йти, несподівано згадано й Івана Половця.

— Що ти таке пообіцяв цьому хлопцеві?! — зацікавлено запитав Дорошенко.

Молодий козак у відповідь здивовано повів очима:

— Про що мовиться?

— Та кажу про малолітка з Мерефи. Того, що приволік сюди й вовчиська. А слідом і батько не забарився. Тиждень тому разом із гуртом мерефської молоді добився сюди. Побачивши малого, зчинив на Січі крик: «Паршивцю малий, а ми вже тебе мало в покійники не записали! Гайда мені додому!» Та кляте хлопча вперлося й своє: «Зостануся — і все. Іван Дуб велів чекати». І що вже козаки всі гуртом вмовляли його забиратися додому, лякали лютими битвами, смертю і чорт зна якими страхами, нічого не допомогло. Коли ж батько взявся за різку, малий зовсім осатанів: «Як вдарите, зовсім не повернуся додому. І не ступлю на поріг, навіть коли стану великим отаманом».

— От харцизяка! — Іван Дуб не ховав свого захоплення, йому все більше подобався цей норовливий мерефський хлопець.

— Але ж і впертий який! Змагався три дні батько з ним й зрештою подався додому, кинувши при відході: «Що ж, козакуй, сину. Голову гляди, але й в задніх не сиди. Бо ж коли, не дай Бог, почую, що сорому набрався з малих літ — їй Богу, перед усіма січовими побратимами виб’ю різками, та так, що живого місця не зостанеться». А малий на батькову науку тільки посміхнувся: «Я не дітвак, тату, знаю гаразд, як обстоювати своє».

— Молодець, добре сказано!

— Та ти з похвалою не поспішайся, знаєш сам — час покаже, який хто вояка. Тут он в чому маю порадитися з тобою. За козацьким законом має хлопець три роки чурою походити. Он якраз Макогон зголосився взяти помічника в науку. Хай собі з легшого починає, то дасть Бог доп’ється й вищого.

— Е, цей хлопчак не простий. Вид його хирлявий — омана. Всередині в нього чи не біс сидить.

— Пусте. Хлопець як хлопець.

— А як же тоді міг цей малоліток здолати те, що іншим не дано? Як пройшов пороги, які міцним та витривалим юнакам іноді не під силу пройти? Чого