Читати книгу - "Іван Сірко, славетний кошовий"

мереф’яни приречені на неминучу поразку. Дедалі менше лишалось уцілілих оборонців попід стінами церкви, дедалі більше було поранених. І хоча жоден із них не випускав із рук зброї, відчайдушно продовжуючи боронити рідних у храмі, усе ж бій ось-ось мав завершитися. Татари передчували незагайну перемогу… Але не так сталося, як гадалося.

* * *

Загін дужих козаків вітром мчав на допомогу мереф’янам. Попереду стрілою летів характерник Сірко. Щойно зачув вість пластунів про набіг ординців, Іван, не гаючи ні хвилини, скочив на коня. Серце його бухало в грудях, біль пульсував у скронях. Йому ввижалося, що батька, матір та Софію — трьох найдорожчих людей — уже пожирає вогонь.

Не знаючи всієї правди, більше за напучуванням характерників Вітрогона та Пугача, став він на чолі козацького загону, що поскакав на допомогу мереф’янам. Їдучи у свою першу бойову виправу, характерник Сірко отримав благословіння і застереження від старих відунів: «Минуле чаїться у спогадах та згадках, а майбутнє твориться гідними ділами. По людях добрих і слава добра лишається. Лихих же людей спіткає неминуче забуття. Все, що ти здобудеш, стане скарбом усього твого роду…»

* * *

Ще здалеку над Мерефою видно було хмару куряви. Ще здалеку чутно було дитячий крик та розпачливий жіночий лемент.

— Не відставай! — гукнув Сірко, помітивши впівоберта, що джура Гострозор сповільнив хід.

Хлопець пришпорив коня. Він поклав собі за всяку ціну виправдати довіру свого учителя. Сам і попросився на бій: щойно Сірко скочив верхи, Тарас кинувся навперейми з пронизливим криком:

— Стійте!

— Ану геть! — Сірко, притримуючи за повід баского коня, що поривався стати на диби, суворим поглядом зміряв хлопця.

— Візьміть, я ось… наготував для вас, — похапцем подав хлопець козакові невеликий клунок. — То вам сухарі на дорогу… І ще мій пістоль візьміть… І мене візьміть…

— Та якого біса!.. — і раптом Сірко вмовк на півслові: сині очі малого світилися завзяттям і рішучістю. — Не цього разу, Тарасе, — додав уже тепліше, щоб не образити почуттів вірного учня, котрий у скрутну хвилину ділився з ним найдорожчим, що мав.

— Візьміть, я не підведу! — настирливо попросив Тарас.

— Зарано тобі, кажу! — не став слухати Гострозора Сірко, вдруге пориваючись до воріт.

— Я буду обачним, а стріляти вмію так, що ну! Самі ж знаєте! — щосили крикнув йому навздогін Тарас.

І тоді Сірко, прихильний до свого джури, гукнув:

— Гайда на коня! Від мене не відставати ані на крок. Як у халепу втрапиш чи пропадеш де, то бігме і на тім світі тебе знайду, щоби шкуру спустити!

Коли б характерник Сірко не квапився так у дорогу, а зазирнув би у плетиво будучини, то, мабуть, не був би таким поступливим і нізащо в світі не взяв би хлопця на битву…

* * *

Сірко увірвався на крайню вуличку села. Татарва вже пройшлася нею смертельним ураганом, не залишаючи за собою нічого живого. Те, що зрання ще дихало, квітувало, зростало та набиралося духмяної сили, жалобним вінцем стелилося долі. Всі ближні хати горіли — вогонь облизував їх червоними язиками. На подвір’ях та на доріжках, що вели до воріт, валялися розпороті подушки й перини, білий пух укривав розкидане поспіхом хатнє начиння та викинуте з потрощених скринь весільне чи наладноване для похорону вбрання. Кидалися врозтіч налякані пожежею воли, корови, вівці, коні. Кури, гуси, індики та качки — все домашнє птаство, випещене руками дбайливих мерефських господинь, переполошено металося, не знаючи, як і де рятуватися. Нікому й нічому несила було сховатися від біди пекельного лиха…

Мереф’яни, як ті мурахи з підпаленого мурашника, чимхутчій розбігалися від храму, що вже аж стугонів од полум’я. Отець Григір, поцілений стрілою в ногу, не зважаючи на рану й на смертельну загрозу, шкандибав од криниці зі сплющеним відром і безтямно бубонів собі під ніс: «Це ж храм, людоньки, гасімо вогонь…»

Мереф’яни тікали, а татари, наче шуліки, виловлювали нажаханих людей, як звірят. Тугі аркани стискали шиї все нових і нових бранців. Поважні господарі, молодь, діти — всіх зганяли в єдиний гурт. Вже потім, коли на волі не залишиться жодного оборонця Мерефи, чекатиме на бранців розподіл — одних буде пов’язано живими, а інших — покладено в сиру могилу. Бусурмани не панькалися з немовлятами та старцями… Половці теж були між своїх односельців. Дмитро, поранений у плече, боронився до останнього, доки троє татар не навалились на нього, оперезавши дуже тіло арканом. Марія, кинувшись на порятунок чоловіка, теж утрапила до рук ординців. Найдовше татари не могли піймати Софії. Простоволоса, розпашіла від бігу, в’юнка, як водна течія, мчала вона попри палаючі оселі. Бусурмани не відступали, наперед тішачись розкішним ясиром: вродливе личко, стрункий стан, пишне русе волосся можна го-го, як дорого продати на ринку! А зв’язані мереф’яни зі страхом чекали кінця цієї страхітливої гонитви. Вони забули про те, що лишень учора осуджували цю прийшлу дівчину. Перед лицем небезпеки мимохіть відчували до неї жаль, але водночас гордість через те, що їй вдається так спритно уникати хижацьких пазурів. І тільки дяк, вирячивши очі, заволав:

— Дура, куда бєжиш?! Нєпокорностью своєй большую бєду на всєх наклічеш!

І враз, наче ці люті слова підкосили її, Софія впала у траву. Мереф’яни ахнули. Марія злякано подивилась на чоловіка і, глянувши знову на невістку, сполотніла: Софія, зірвавшись на ноги, рішуче приклала до горла гостре лезо серпа. Татари спинилися. Вони не хотіли втратити таку дорогоцінну здобич. А Софія, завмерши перед ординцями, пересохлими губами все шепотіла:

— Тільки б устигли… Тільки б устигли… Тільки б устигли…

Бусурмани ж гадали, що зеленоока чужинка, злякавшись неволі, божеволіє на очах. Насправді ж Софія відчувала, що її та інших горопашних полонених от-от визволять… І порятунок не забарився: перед очима бранців раптом вигулькнув козацький загін, на чолі якого мчав, оголивши шаблю, мерефський відчайдух, характерник Іван Сірко.

* * *

— Рубайте триклятих бусурман усіх до одного! — гукнув Сірко своїм козакам, що впали на ординців, як грім з ясного неба. Безжально били ворогів, змушуючи їх до безславної втечі, не залишаючи їм надії на порятунок.

— Алла! Алла! — налякано лопотіли татари, кидаючись урозтіч. І розчепірені руки триклятих зайд, які ще кілька хвилин тому нагаями періщили бранців та зв’язували вкриті мозолями долоні хліборобів путами неволі, тепер намарно затуляли голови своїх безталанних хазяїв. Не було ординцям пощади. Характерник Сірко зносив голови з плечей ненависних ординців, мовби то були боввани чортополохів, що обростають родючі поля.

— Бийте бусурман, хлопці! Та так, щоби клоччя летіло зі шкур їхніх! Буде з чого онучі зробити! — почули козаки