Читати книгу - "Несподівана вакансія"

дітьми. Так і Баррі Фербразер став напрочуд популярним у своєму класі, лише іноді помічаючи, як застигала посмішка на обличчі чергового пеґфордського батька чи матері, коли він згадував, у якій дільниці мешкає.

Та інколи Св. Томас був змушений зараховувати на навчання й такого учня з Полів, характер якого відрізнявся значною агресивністю. Кристал Відон мешкала зі своєю прабабусею на вулиці Надії, тож коли настав її час іти до школи, ніхто не міг заборонити їй вступати в школу Св. Томаса, хоч після того, як у восьмирічному віці вона знову повернулася до матері на Поля, багато хто плекав надію, що вона назавжди покине їхню школу.

Процес навчання для Кристал був подібний до повільного пересування якоїсь жертви боа констріктора, скажімо, кози, всередині тіла цього велетенського удава — процес, що був для обидвох створінь украй некомфортним. Проте Кристал відвідувала уроки не занадто часто. Більшість часу з нею займався спеціальний учитель для роботи з відсталими учнями.

Завдяки зловісному жарту долі Кристал опинилася в тому самому класі, що й Лексі, старша внучка Говарда й Шерлі. Одного разу Кристал з такою силою зацідила Лексі Моллісон в обличчя, що вибила їй два зуби. І хоч вони й так уже в неї хиталися, це аж ніяк не могло служити виправданням для батьків Лексі.

Переконання, що цілі зграї таких, як Кристал, полюватимуть на їхніх дочок в загальноосвітній школі Вінтердаун, змусило врешті-решт Майлза і Саманту Моллісон перевести обидвох своїх дочок у ярвілську приватну школу-пансіон Св. Анни, де навчалися тільки дівчата. Той факт, що через Кристал Відон його внучки були позбавлені законного права на безплатне навчання, швидко став для Говарда однією з найулюбленіших тем для розмов і промовистим прикладом згубного впливу Полів на життя Пеґфорда.

V

Вибух обурення в Пеґфорді поступово вгамувався, і на зміну йому прийшло врівноваженіше, але не менш потужне почуття невдоволення. Поля оскверняли й розбещували осередок умиротворення й краси, тож місцеве населення, затамувавши гнів, рішуче налаштувалось відмежуватися від цього житлового масиву. Проте минав час, тривали диспути, відбувалися реформи місцевого врядування, а все залишалося без змін: Поля й далі вважалися частиною Пеґфорда. Новоприбулі до містечка дуже швидко усвідомлювали, що найкращим шляхом для здобуття прихильності пеґфордської еліти, від якої все залежало, було звинувачення масиву в усіх смертних гріхах.

Але тепер нарешті, коли вже минуло шістдесят років, відколи старий Обрі Фаулі передав Ярвілу цю фатальну земельну ділянку, після десятиліть наполегливої праці, вироблення стратегій і підписання петицій, звіряння інформації й виголошення палких промов у підкомітетах — пеґфордські борці з Полями відчули, що перемога зовсім близько.

Економічний спад змушував місцеву владу вдаватися до скорочень, обмежень і реорганізацій. Деякі члени ярвілської окружної ради передбачали, що можуть отримати кращі шанси на наступних виборах, якщо приєднають до міста той жалюгідний житловий масив, що занепадатиме прискореними темпами під дією суворих фінансових обмежень, нав’язаних національним урядом, і збільшать таким чином число виборців за рахунок його невдоволених мешканців.

Пеґфорд мав свого представника в Ярвілі: члена окружної ради Обрі Фаулі. Це був не той чоловік, завдяки якому розпочалося будівництво Полів, а його син, Обрі-молодший, який успадкував маєток Світлавів, а працював у лондонському комерційному банку. Його участь у місцевих справах несла на собі печать спокути, так, ніби він намагався загоїти рану, легковажно завдану його батьком цьому маленькому містечку. Разом зі своєю дружиною Джулією він спонсорував сільськогосподарські виставки, роздаючи призи переможцям, брав участь у кількох місцевих комітетах і щороку організовував різдвяну забаву, запрошення на яку цінувалися дуже високо.

Говард надзвичайно пишався й тішився тим, що вони з Обрі були такими близькими спільниками у безперестанних намаганнях перепідпорядкувати Поля Ярвілу, адже Обрі крутився у вищих комерційних сферах, що викликало в Говарда захоплення й повагу. Щовечора після закриття крамнички Говард витягав шухляду своєї старомодної каси й перераховував монетки й брудні банкноти перед тим, як покласти їх у сейф. Натомість Обрі ніколи не торкався грошей під час своєї роботи в банку, але завдяки його трансакціям вони перетинали різні континенти в неймовірних кількостях. Він керував ними, множив їх, а за менш сприятливих обставин велично стежив, як вони зникають. У Говардових очах Обрі був наділений якоюсь містичною силою, і жодна світова фінансова криза не могла йому зашкодити.

Власник гастрономчика був нетерпимий до тих, хто звинувачував таких, як Обрі, в безладі, що в ньому опинилася країна. Ніхто не нарікав, коли все йшло добре, постійно повторював Говард, порівнюючи Обрі з шанованим генералом, пораненим під час непопулярної війни.

Тим часом Обрі як член окружної ради мав доступ до вельми цікавих статистичних даних і міг ділитися з Говардом інформацією про клопіткого пеґфордського сусіда. Вони удвох абсолютно точно знали, скільки окружних ресурсів убабахувалося — без жодної віддачі або видимого покращення — в занедбані вулички Полів. Знали, що на Полях ніхто не мав свого власного будинку (тоді як будинки з червоної цегли в дільниці Кентерміл майже всі тепер належали приватним власникам, набравши неймовірно ошатного вигляду з усіма своїми квітковими вазончиками на вікнах, верандами й охайними галявинами). Знали вони також, що дві третини мешканців Полів живуть за рахунок державної допомоги і що чимала їхня кількість проходила свого часу крізь двері наркоклініки «Белчепел».

VI

Говарда постійно переслідував уявний образ Полів, наче спогад про кошмарний сон: вікна, забиті дошками з матюками на них, підлітки з цигарками в зубах на загиджених автобусних стоянках, сателітні антени, звернені до небес, немов оголені маточки понурих металевих квітів. Він часто ставив риторичне запитання: чому вони не здатні навести спільно лад — що заважає мешканцям скласти докупи свої убогі ресурси і купити для себе бодай газонокосарку? Цього ніколи не траплялося: Поля завжди чекали, що хтось за них це зробить — місцева рада, міська, окружна, — хтось усе поприбирає, відремонтує, буде утримувати й давати їм ще, ще і ще.

Говарду тоді пригадувалася вуличка Надії з його дитинства, з крихітними городиками, де земельні ділянки були не більші за скатертину, але всі, як і в його мами, рясніли стеблами стручкової квасолі й картоплі. На думку Говарда, ніщо не перешкоджало полянам вирощувати свіжі овочі, ніщо не перешкоджало їм дисциплінувати своїх лиховісних виплодків у капюшонах, які розмальовували довколишні стіни, ніщо не перешкоджало їм зібратися в одну громаду й заходитися відчищати довкілля й самих себе від бруду й занедбаності, ніщо їм, зрештою, не перешкоджало знайти собі якусь роботу, ніщо. Отож Говард врешті дійшов до висновку, що