Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

худну на кілька кілограмів. Мої руки і ноги вкриті синцями, а голос зовсім пропав. Почало випадати волосся — лікар сказав, що то «на нервовому ґрунті». Але я не нервуюся! Я намагаюсь лише чесно виконувати свій обов’язок. Стримую емоції, відчуваю вдячність, мовчу, усіма думками, діями, тілом і душею віддаюсь принципам Служіння. Можливо, це і є щастя? Допоможіть розібратися! ЗАБЕРІТЬ МЕНЕ ЗВІДСИ ХОЧ НА ДЕНЬ!..»

— Це ще не все, — сказала Ліл, прочитавши останню фразу і дістала з теки аркуша, віддрукованого і завіреного печаткою та якимись підписами офіційного листа.

Читати віддрукований текст на кількох аркушах гарного крейдяного паперу було легше.

«Заява Алекса Струтівського, віце-президента компанії «Струтівський-старший і Ко» — пані Директору ЛСД Вадченко Ганні Анатоліївні…»

Це ж треба! Ми аж роти порозкривали: виявляється наша пані Директорка мала ім’я і прізвище! Але ми ніколи не знали ані її імені, ані імені вчителів.

Ганна Анатоліївна Вадченко…

— Гав… — тихо промовила Мія.

— Що? — не зрозуміли ми.

— Нашу пані Директорку звуть… — тут Мія ледь не втратила свідомість і вимовила пошепки: — Гав…

— Мовчи, дурепо! — розсердилась Рів. — Забудемо про це раз і назавжди. І ми продовжували читати.

«Я, Алекс Струтівський, взяв шлюб із вихованкою ЛСД Рожко Тамілою Устимівною з метою утворити родину — за власною волею і бажанням, сплативши представлений керівництвом закладу кошторис за всі роки навчання моєї дружини в ЛСД.

Копію рахунку, завіреного нотаріусом, докладаю…»

Не змовляючись, ми перегорнули аркуш і побачили довжелезний список на десятьох сторінках.

Читати його було ніколи — за вікном почало небезпечно сіріти. Тому поспіхом ми пробілися очима по найменуваннях, написаних у стовпчик і цифрам, що стояли навпроти кожного найменування.

Чого тут тільки не було!

Навіть соромно говорити. Шкарпетки, зубні щітки, сукні, труси, панчохи, іграшки, ліки, вітаміни, олівці, альбоми…

Це те, що стосувалося молодшого віку. А далі, враховуючи плин часу, йшли інші предмети нашого побуту, гігієни, одягу, косметики. Ми ледь не згоріли від сорому, дійсно прочитавши «графу» про прокладки і бюстгальтери.

У кінці всього кошторису стояла загальна цифра, яка перелякала нас кількістю нулів!

— Що це? — не зрозуміла Іта.

— Потім розберемось, — сказала Рів, — у нас обмаль часу! І кивнула Ліл, щоб та читала далі.

«З усією відповідальністю і розумінням ситуації, що склалася, мушу повідомити про передчасну смерть моєї коханої дружини з тим, щоб і надалі залишатися в числі клієнтів вашого закладу. Медичну довідку та висновки правоохоронних органів додаю».

Після цього короткого звіту йшов розлогий почерк пані Директорки — «Не заперечую» і її каліграфічний підпис, трохи змазаний фірмовою печаткою.

Ми погортали папірці і знайшли медичну довідку і поліцейський звіт.

Долаючи канцеляризми і специфічні терміни, ми дізналися, що смерть Тур настала через численні ножові поранення, «несумісні з життям», які вона завдала собі в зв’язку з глибоким нервовим розладом. Нервовий розлад було завірено родинним лікарем з позначкою, що це «спадкове».

У дортуарі настала така тиша, що ми почули, як в саду падають яблука.

Ми закам’яніли. З нас можна було ліпити скульптуру «Десятий секстет під впливом паралітичного газу».

Першою отямилась Рів.

Вона почала хутко згрібати докупи аркуші, укладати їх назад, до теки.

Сунула її до рук паралізованої Ліл.

— Негайно неси це все назад! У тебе є щонайбільше тридцять хвилин до сходу сонця!

Ліл схопила теку, сунула її під нічну сорочку і прожогом вискочила з дортуару.

Ми лишилися сидіти в тих самих позах. І кожна з нас молилася про повернення Ліл, подумки долаючи її шлях коридором, садом, в кабінет крізь вікно — і назад.

Стрілки настінного годинника крутилися, мов скажені.

Нам здавалося, що Ліл не було цілу вічність.

Коли вона увійшла — з білим обличчям і хворобливо червоними щоками, ми зарухались, розминаючи застиглі м’язи.

Всі були втомлені.

Ліл одразу полізла під ковдру.

— Тепер вірите? — слабким голосом запитала вона.

— Можливо… — пробурмотіла Озу.

— Не знаю… — сказала Мія.

— Але… — пискнула Іта. — Я не розумію…

— Тихо! — крикнула Рів і скомандувала: — Спимо!!!

Коридором вже лунали кроки вчителів і вихователів, котрі після від’їзду гостей поверталися до своїх кімнат.

За п’ятнадцять хвилин до сходу сонця ЛСД поринув у короткий вранішній сон…

Дорогий щоденнику…

Те, в чому ми були впевнені, і те, чого нас вчили: за межами нашого закладу світ недосконалий. Досконалим його мусимо зробити ми — курсантки, випускниці. Ми мусимо зробити його кращим і правильнішим. У нас важка місія, але й вчимося ми недаремно!

Кожна з нас — немов краплина світла, від якої пустить промінці добро.

Пані Вчителька малювала нам схему на дошці: купа кружечків, від яких відходить мережа тонких ліній. Поза цією мережею — чорна порожнеча. І чим більше буде таких промінців, тим щільніше ми охопимо світ, обплетемо його увесь — і він стане справжнім раєм.

Своїм прикладом служіння і покори ми покажемо, як важливо нести в собі — для інших! — всі постулати нашого Статуту.

Певно, Тур була надто нетерплячою і невдячною. Вона хотіла отримати все й одразу, не встояла перед тимчасовими складнощами, проявила слабкодухість.

Хоча з приводу всього прочитаного у мене і з’явилися деякі питання. Вони роз’їдали мене зсередини.

Скажімо…

Ну, як можна було різати себе ножем стільки разів. Бр-р-р!

Це ж неестетично! Вульгарно! Зрештою — гріх. Ми ж мусимо нести свій хрест — тобто виконувати свою місію до кінця!

А як можна було скривдити Алекса? Гарнішого чоловіка годі було пошукати!

А якщо Тур злукавила у своїх записах, приховуючи своє справжнє обличчя, і дійсно закохалася в іншого — в стріта?

Брудного брутального стріта, що курить сигарети, вимовляє заборонені слова і накидається на тебе, безборонну, мов на шматок м’яса? Якщо це так, то в такому разі її вчинок щодо позбавлення себе життя мав би хоч якесь пояснення. Докори сумління. Сором. Жах перед викриттям.

Як вона могла? Як могла?..

А якщо все написане — правда? І вона, прекрасна Тур, дійсно переживала якісь непорозуміння? Але хіба через непорозуміння можна вкорочувати собі віку? Чи не краще засісти за шкільні конспекти і довести себе до досконалості?

Знайти помилки, виправити їх бездоганною поведінкою.

Адже скільки є цікавої психологічної літератури з цього приводу! Нам же давали цілий список!

Як вона могла? Як могла? …Закінчилось тим, що Тур почала снитися мені щоночі.

Гадаю, що подібне відбувалося і з іншими. Але всі ми робили вигляд, що нічого не відбулося, а «досьє Тур» нам просто примарилось. І підозріло зиркали одна на одну, чекаючи підступу, зради, доносу.

Розпочиналося літо. Пора весільних роз’їздів наших старших