Читати книгу - "Все, що я хотіла сьогодні…"

транспорті. І вже навчилася розрізняти загальний настрій випадкової спільноти. Часом якийсь дядько, перебуваючи в доброму гуморі напідпитку, розворушує нудні й роздратовані обличчя дотепними жартами, які підхоплюють інші. Часом такому герою хтось каже: «Стули пельку!» — і тоді починається сварка. Часом у салоні зависає мовчазна тиша або досередини залітає Морфей і всі по черзі починають позіхати.

Щоб не нудьгувати дорогою, я завжди зауважую такі дрібні деталі та подумки розважаюсь.

Цього разу до авто залетів дух війни. Почалося з того, що дівчина кілька разів передавала гроші за проїзд над головою пані похилого віку. На цій голові здіймався досить об'ємистий капелюшок. Коли дівчина простягнула руку вчетверте чи вп'яте, пані смикнулася, обернулася і голосно сказала:

— Скільки можна лізти мені на голову? Ти, бидло!

Власне, останнє слово було зайвим. По-перше, воно не личило ані її віку, ані капелюшкові, по-друге, мало вигляд звичайного чемного зауваження. А по-третє, почувши першу частину, дівчина могла б попросити пробачення або просто змовчати.

— Самі ви бидло! — сказала дівчина. — Вдягли капелюха і вже вважаєте себе великою пані!

Почалося, подумала я, адже добре знала, що буде далі, - «зведений хор імені Маршрутки». І він почався:

— Це ж треба, яка молодь пішла!

— Жєнщіна, хіба так можна — така інтелігентна, а ображаєте людей!

— Самі ви бидло, хоч і в капелюсі! Відразу видно!

— А ти на себе поглянь, потворо!

— Ай-яй-я… Ви ж доросла людина, як можна таке казати молодій дівчині!

— Ти своїй доньці так скажи!

— А ти мені не тич!

— Я б вам не тикала, якби ви мені не тикали.

— Та припиніть уже! Смішно слухати!

— Вийди і посмійся. Тебе тут ніхто не тримає!

— А ти мені ще на голову сядь!

— Сяду і насеру!

— На матір свою сери!

— Якщо вона так говорить, будьте певні — вона так і робить!

— Люди, ви що, сказилися з самого ранку?!

Потім, як годиться, всі миттєво заспокоїлись, розподілились на кілька груп по троє-четверо і загомоніли між собою, але вже тихо.

Обговорювали жінку в капелюсі — мовляв, не можна зненацька обзивати людину «бидлом». Що таким слід їздити в таксі.

Що, певно, за своє життя вона з багатьох висмоктала кров — по ній видно.

Що молодь варто пожаліти, бо їм зараз важко.

Що зло породжує зло.

Обговорювали дівчину, що мала б змовчати, якби була розумніша і вихованіша. Говорили, що сучасна молодь справді бидло.

Що дівчина дійсно негарна і нахабна.

Що такі, як вона, й розповсюджують по світу всяку заразу типу СНІДу.

Що варто поспівчувати її майбутній свекрусі…

Я знала, що після тимчасового затишшя знову здійметься буря, щойно до салону зайде хтось новий і так само простягне гроші над головою пані в капелюсі. Чи когось штовхне. Чи скоїть іще якесь неподобство, спровоковане тиснявою.

Таке я чую тисячі разів щодня і думаю: звідки воно все береться? Що змушує їх сваритися? Спільна доля. Ось що. Звісно, у кожного вона своя, але коли люди збираються докупи у транспорті, в черзі до… скажімо, паспортистки чи лікаря державної лікарні, біля каси супермаркету — в тих місцях, де кожне само за себе і кожне — у колі таких самих пасажирів, пацієнтів чи покупців, утворюється ця дивна спільнота, парадоксальний конгломерат ненависті.

А варто ступити з маршрутки на землю, вийти за поріг лікарняного кабінету чи отримати омріяну довідку в ЖЕКу, як усі вмить перетворюються на милих, чуйних і байдужих одне одному громадян.

І Дівчина чемно переведе Пані В Капелюсі через дорогу, а Пані В Капелюсі подумає: «Яка чудова у нас молодь!»

Я замислилась і ледь не проїхала потрібну зупинку.

Покинувши войовничу маршрутку, відразу ж побачила розкішний меблевий салон. Крізь скляну стіну вітрини, яка нагадувала Версаль, помітила, що в салоні немає жодного покупця.

Олексій (так звали чоловіка, до якого я мала підійти) сидів за широким столом і дивився в монітор комп'ютера. На моніторі блимала карта міста.

Він поглянув на мене з-під вузеньких дужок окулярів.

Я не знала, що казати, тому дістала телефон.

— Я… Мене до вас послали…

Я сподівалась, що мені більше не доведеться нічого говорити. Так і сталося.

Він підвівся. Вигляд у нього був задоволений.

— Так, так, мене попереджали.

Він поліз до шухляди і витяг звідти конверт. Певно, в ньому були гроші.

— Рахуйте! — сказав він.

Я боязко зазирнула до конверта. Там була купа грошей. Я навіть не уявляла, що така маленька іграшка може коштувати так дорого! Я просто не могла рахувати цю пачку, це б зайняло надто багато часу. А мені кортіло швидше завершити цю несподівану пригоду.

— Я вам вірю, — сказала я.

— Воля ваша! — знизав плечима Олексій, простягаючи руку за телефоном.

— Хвилинку! — майже скрикнула я. — Хвилинку! Мені треба повідомити, що все гаразд!

— О кей! — сказав він і відійшов убік.

Я натисла кнопку виклику.

— Ну як? — одразу почула в слухавці той самий жіночий голос. — Усе в порядку?

— Так, — сказала я. — Але я не знаю, що робити далі… Може, я якимось чином все ж таки залишу ці гроші вам? Тільки скажіть, яким чином це зробити? Чи, може, мені взагалі їх не брати? Я так не можу. Це дивно…

— Ти що, з глузду з'їхала? — обурився голос. — Тобі поталанило, а ти ще пручаєшся? Дають — бери! І зауваж, якщо вже ти така чесна: ти робиш аж три добрі справи. По-перше, Льошка мріяв відкупити саме цю іграшку. По-друге, ти звільняєш мене від неї майже природнім шляхом: хтось загубив — хтось знайшов, а по-третє… зроби щось приємне для себе. Я ж знаю, як ви живете — затуркані, середньостатистичні баби… Вибач, що я так кажу…

Я вибачила. Тим більше що я дійсно була такою — на що ж ображатися?!

Я промовчала. А вона знову заговорила:

— Слухай, так сталося, що ти навіщось вклинилась у моє життя. Або навпаки: я вклинилась у твоє. Я не вірю у випадковості. Отже, маю право сказати тобі щось важливе… Тільки от — що саме? Дай подумати…

Я затамувала подих. Мені здавалося, що саме сьогодні, в цей клятий день, який буде останнім днем мого нормального життя, я маю бути уважною до будь-якого прояву цього життя.

— Певно, ти людина непогана, — продовжувала говорити вона, — я колись теж була непоганою… — Вона знову помовчала і додала: — Можливо, я й зараз непогана…

І вона вимовила лайку, яка, власне, пролунала досить органічно. Я так собі й уявляла: вона така, що може собі це дозволити. Потім вона сказала:

— Так от. Затям: я ненавиджу