Читати книгу - "Звірослов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Заспокойся, Белла.
- Ненавиджу спокій. Ненавиджу все, що перебуває в спокої. Ненавиджу себе.
Тільки тепер Григорівна помічає, що Беллине обличчя набуло якогось хворобливого синюшного відтінку.
- Ти себе недооцінюєш, - каже Григорівна.
- А нема що оцінювати. Мене, як подумати, і не існує по-справжньому. Такий собі згусток драглистої речовини, без кольору, запаху і смаку.
- Розкажи мені, що сталося, Белла. Це якось пов’язано з мужчиною, який тобі сниться?
- Напевно, я дивилась на нього не так, як треба. Його це розізлило. І справді, чому він має мене терпіти? Він запитав, що я від нього хочу. І я сказала, - Белла запинається, - що всього. Що хочу від нього всього.
- Ох, Белла, нащо ти це зробила?!
- Бо я більше так не могла - бути з ним і без нього. Я сказала, що хочу все, а він лишень криво всміхнувся, не дивлячись на мене, і пішов геть. Нічого не відповів. Навіть не подивився на мене на прощання.
- Тобі треба його забути, - категорично заявляє Григорівна. - Забудь про нього, Белла! Господи, та що він за чоловік?! Справжні чоловіки так з жінками не поводяться!
Тіло на сусідньому ліжку заворушилося, і Григорівна сходить на шепіт:
- Май гордість, Белла, забудь про нього. Знаєш, скільки в тебе ще їх попереду?! Го-го, скільки!
Щоб не бути голослівною, розводить руками якомога ширше.
- Брешеш ти всьо, - долинає з сусіднього ліжка.
Белла лягає на ліжко так само, як решта пацієнтів. Здається, що навіть не дихає, просто дивиться в стелю.
Григорівна ніяково тупцює поруч. Врешті наважується запитати те, що їй кортіло дізнатися від самого початку:
- Белла, а чого ти голою по вулиці ходила?
Та не відповідає.
- Белла, ти мене чуєш? Скажи мені. Я твій друг. Я маю знати.
- Виявилося, що в мене немає купальника, - спокійно говорить Белла і заплющує очі.
Двоє жінок старшого віку тягнуть Беллу з собою через дірку в огорожі.
- Не бійся, - кажуть вони, - ходи з нами. Ми тільки туди і назад. Вони нічого нам не зроблять. Ми маємо на це право.
Белла вагається. Якщо чесно, то їй подобається і тут. За огорожею Белла почуває себе в безпеці.
- Я не знаю, чи хочу виходити, - каже Белла.
- Як це не хочеш?! - майже кричать жінки. - Ти мусиш! Ця церква колись була нашою.
- Нашою?
Жінки дивляться на Беллу як на божевільну.
- Колись всьо тут був монастир. А потім прийшли психи і возрадувалися.
Белла нічого не розуміє, але розуміє, що мусить йти. Перелізає через дірку в огорожі. Жінки підбадьорливо плескають її по плечі.
- А коли тут був монастир? - Белла помічає, що церква і психушка, хоч і розділені парканом, мають схожу архітектуру.
- Коли?
Жінки заскочені питанням зненацька.
- Десять років тому, ще за Брєжнєва, - упевнено каже одна.
- Вєрка, що ти мелеш? - заперечує друга. - За царя руского!
- Ну, це ти в нас по історії береш. Ідьом.
Усі троє рушають у бік церкви. Церква величезна, біла, із зеленими куполами.
- Порядна церква, - каже Вєрка до Белли. - Зараз побачиш. Даже другий поверх має. Я, правда, на другому поверсі ще не була - не встигаю добігти…
- А священик в церкві є?
- Який священик?! Церква недєйствінна. Там тільки музейні работнікі, падли, жити нам не дають. Ганяють туди-сюди, ніби ми свині, а не люди. Не мають права! Як будуть щось тобі казати - посилай куда подалі. Не мають права. Це всьо наше було!!!
Белла дрижить, чи то від страху, чи то від нервового збудження. Жінки проворно відчиняють перед нею масивні дерев’яні двері з кованими кільцями замість ручок.
- Ну, вперед, - кажуть. - Не бійся. Заходи як каралєва!
У церкві напівморок. Біля олтаря горять свічки. Белла ступає всередину.
- Вхід дві гривні, - чує справа від себе.
Касирка музею «Кирилівська церква» запитально дивиться на Беллу.
- Вхід у музей дві гривні.
Белла ігнорує касирку і проходить далі вглиб. Навколишні стіни розписані стертими часом фресками. Тіла, ноги, голови, німби.
- Женщіна, ви що, не чуєте мене?
- Я не повинна платити, - каже Белла, - це все колись було моє.
- Напасть, а не психи, - незадоволено бурчить собі під ніс касирка і відступає.
Белла бродить поміж стінами. На одній фігура ангела в голубому плащі із напівскрученим сувоєм у руках. Під ним напис: «Ангел, що звиває небо».
Белла притуляється до ангела, і їй здається, що вона зараз вросте в стіну, стане її частиною, однією з фресок. Ангел пильно слідкує за Беллою.
- Я так згрішила, - шепоче Белла і цілує йому ноги.
Касирка музею, вона ж, очевидно, і охорона, кидається до Белли з криком.
- Ну я ж спеціально для вас написала чорним по білому! Ну ви хоть читати-то вмієте?! Ну як мені з вами боротися?! Сидіть собі у своїх палатах - чого ви сюди ходите? Ненормальні!
Касирка тягне Беллу до виходу. Тикає пальцем в невеличке оголошення на дверях:
«Шановні парафіяни, відвідувачі музею та пацієнти психіатричної лікарні! Просимо вас не цілувати стіни церкви. Дякуємо за розуміння. Адміністрація музею»
Поруч ще одне оголошення:
«Шановні парафіяни і відвідувачі музею! Просимо вас не годувати хворих».
4
- Григоровна, ви курите?!
Артьом Миколайович з пластиковим стаканчиком розчинної кави в руках повертається з обідньої перерви в поліклініку. Григорівна стоїть біля парадних дверей, якраз біля смітярки, і похапцем докурює свою десяту за сьогодні сигарету.
- А що?
Григорівна намагається не дивитися на нього.
- Негарно лікарям курити.
- Терапевтам можна.
Артьом Миколайович усміхається і стає поруч з Григорівною.
- Хочете сьорбнути моєї кави? До сигарети кава пасує.
- Дякую, - Григорівна бере в нього пластиковий стаканчик.
Так, ніби поцілувались, думає і надпиває.
- Як у вас діла? Не заходите до мене…
- Не маю часу. Так багато всіляких побутових справ. Не хочу вам морочити голову, Артьом Миколайович.
- Григоровна, ви ніколи не морочили мені голову, бо я її втрачаю, коли вас бачу.
І як мені це витримати? - думає Григорівна.
- Може, зайдете до мене в кінці зміни? Поговоримо. У мене є ваші любимі конфєти.
- Не знаю… Напевно, не зможу…
Артьом Миколайович бере Григорівну за руку.
- Ви якось схудли чи мені здається?
- Здається. Куди мені ще більше худнути. Я і так як саранча.
- Якщо і саранча, то дуже гарненька.
Артьом Миколайович ледь помітно гладить Григорівні долоню. Долоня пече вогнем.
- Як ваша знакома… Белла? - загадково питає Артьом Миколайович.
- Добре.
- Їй більше ніхто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звірослов», після закриття браузера.