Читати книгу - "Роман про добру людину"

приділом сухого молока, і в цей слоїк поліція ставила на ніч свічку, — дехто, правда, твердив, ніби то поліція ставить свічку чортові — бож хіба кожна поліція не шанує чорта як патрона? — який любив прогулюватися майданом або й часто стовбичив під ліхтарнею, особливо тоді, коли в таборових мешканців витрушували самогон чи влаштовували облаву на Дмитрикових хлопців), — а від місячного сяйва, з чого годі було встановити, чи це ще та сама ніч, коли професор Кава запросив його до себе, чи вже наступна, бо Стецько не мав поняття, скільки часу він проспав, не чувши навіть, як професор Кава почистив закамарок: ніде ніщо не зраджувало вчорашньої пиятики, а шкода, бо чарчина якраз відновила б трохи порушену рівновагу душі й тіла, яку Стецько цінував над усе.

Обстеживши ще раз уважно всі закутки, Стецько хвильку почекав, чи не з'явиться господар, бо самота в чужому помешканні ані скільки не промовляла до його серця, а що професор Кава ніби в воду впав, то Стецько вирішив: спати в гостях, хоч і яких гостинних, не привабливіше, ніж у себе дома, куди однак доведеться повертатися, бо хоч його куток не просторіший і не ліпший від закамарка професора Кави, все ж не випадає без кінця швендяти по табору, співмешканці в його бараку ще подумають, ніби йому взагалі не потрібно кутка (а воно ж навіть така людина, як він, потребує власного притулку!), коли він тижнями не навідується до себе, й сповістять в таборовій поліції, мовляв, він пропав безвісти, як це колись із ним уже трапилося, і тоді знову ходи й проси, щоб його десь примістили, а просити — нема на світі гіршого! — і від цього усвідомлення Стецькові ноги самі непомітно урухомилися й винесли його з закамарка професора Кави. Обставина, яку Стецько зауважив щойно на брамі, чи, властиво, вже аж за брамою біля невисокого муру, що відгороджував діжки-сміттярки, де Стецько затримався, аби стати до вітру. А що він при цьому не лише оглянувся, як то завжди роблять порядні люди в таких випадках, а й зосереджено почав дивитися на простір між ліхтарем і першими бараками, то йому й здалося, ніби табором іде юродивий Геврик.

Куди це він так рано? — здивувався Стецько, стежачи за юродивим, що, припадаючи до землі, ніс за дужку банячок-бляшанку, якими з кухні брали їжу, з таким зусиллям, ніби то не звичайний собі банячок, а щонайменше казан, повний печені, аж Стецьком заволоділа цікавість, і він поспішив наздогнати юродивого.

— Ей, Геврику! — гукнув Стецько. — Стривай, ти куди?

— Я?

— Ну, а хто ж? Може, я?

— Чому ні? Чому — я куди? А ти звідки?

— Як то — звідки? Хіба по мені видно, що я подорожував?

— Та воно завжди і видно, і не видно, навіть коли це подорож через калюжу.

— Добре мені — через калюжу! Ти собі й не уявляєш, я оце щойно з Самарканду! — засвербіло Стецькові похвалитися, і він раптом зауважив, що юродивий дивиться на нього лагідним і тямущим поглядом.

— Що за диво! — майнуло в Стецьковій голові, — з яких це пір у ньому прокинувся розум? Чи це мені тільки від горілки привиджується, бож юродивий не вмів досі навіть членоподібно висловлюватися, а тепер не тільки за словом до кишені не ліз, а й наче всі розуми поїв?

— Не вмів, — перехопив юродивий Стецькові думки, — бо ніхто не хотів зі мною від душі балакати. А от ти захотів, і бачиш, у мені прокинувся розум, лише це залежить виключно від тебе, а не від мене.

— Ну? — завагався Стецько, зважуючи, чи це теж зарахувати до розумного чи до юродивого, та, усвідомивши тієї ж миті, що Геврик ще почує його вагання й образиться, поспіхом додав:

— А що ти зараз робиш?

— Розношу їжу.

— В таку рань — їжу? Адже ще не світало!

— Духовну їжу, а на неї нема визначеного часу.

— Я й не знав, що ти в сектантах!

— Я не в сектантах.

— Чого ж ти тоді про духовну їжу?

— Бо на неї всі голодні, далеко більше, ніж здається, хоч не всі в тому зізнаються.

— Ні, ти сьогодні справді якийсь дивний.

— Ти до мене раніше просто не придивлявся.

— Можливо. Але все таки. Це ж — немисленне!

— Чому?

— Адже ти досі й слова не вмів доладу вимовити, а тепер — тепер я ледве встигаю за тобою! І потім… Ага, я догадався! Це як з професором Кавою, що то був і він, і не він, а тепер це ти, і не ти, і я падаю на силах, говорячи в проміжки між тобою одним і другим. Однак я чую: це Ти! Лише пощо Ти прибрав саме Геврикову подобу?

— Хіба важлива подоба?

— Не знаю. Чи це тому, що Ти невтілимий?

— Може, в іншій подобі ти мене не пізнав би?

— Ні, я Тебе скрізь пізнав би! — затремтів Стецько, падаючи на коліна, і крізь затуманений зір зловив, як юродивий знову дивиться на нього бляшаним поглядом, белькочучи щось уривчасте, що годі розібрати.

— Тебе вже знову нема, ймовірно, я не те сказав, що належалося, — посмутнів Стецько, і йому стало так жаль Геврика, як судину, з якої вилили коштовний вміст і кинули напризволяще, аж він заплакав і погладив одяг і руки юродивому, що невидющими очима вирячився на Стецька.

— Бідний ти, бідний! — зідхнув Стецько, беручи під руки юродивого й намагаючися відгадати, куди той хоче, щоб відвести його й допомогти нести банячок.

Однак Геврик похитав головою й вивільнив свою руку, не виявляючи бажання ні рухатися, ні віддавати бляшанки.

— Якщо ти нікуди не хочеш, я побуду з тобою, ти ж ніколи не маєш товариства, а завжди самому не лише важко, а й нестерпно! — мовив Стецько, чуючи, як йому серце лускається від жалю, що він не потрапить допомогти іншій людині, аби зробити її щасливою.

— Я тобі розповім про Самарканд! — вловив раптом думку Стецько, гарячкове шукаючи, чим потішити юродивого, ніби йому йшлося про спасіння власної душі. — Це майже рай і майже Київ, а заразом і не одне, і не друге, зрештою, цього я тобі не годен пояснити, це країна, куди мене водив професор Кава, а там так хороше, що я волів би, аби й тобі передалося все те гарне, сповнивши радістю й світлом.

І Стецько заходився оповідати Геврикові свою пригоду з професором Кавою.

Вони посідали удвох на стос колод за бараками, де таборова дітлашня гралася в схованку, і юродивий, хоч, видно, і не тямив, що йому