Читати книгу - "Шлях Абая"

На кришку ящика знову накинули жовтий оксамит, що ховав отвір, і товмач знову почав викликати єлюбаси до стола. .

Кожен з них, підійшовши, називав своє ім’я Никифорову для помітки в списку, а потім ставав впритул до ящика і просовував руки під оксамит. Ховаючи свої наміри, єлюбаси для певності зарані опускали на руки довгі рукава чапана.

Нарешті всі тридцять виборців укинули свої кулі. Никифоров і Казанцев підвелися, підійшли до ящика і наказали товмачеві відкрити його.

— Лічи спочатку білі кулі,— наказав йому Казанцев.

Товмач, опустивши руку в ящик, посміхнувся і почав викладати на стіл кулі, голосно рахуючи:

— Раз! Два! Три! Чотири!..

Все начальство і група Такежана, посміхаючись, стежили за товмачем. Звичайно, не можна було сподіватися, що він дійде до тридцяти, але всі знали, що цифра буде близька до цього.

— Сім! Вісім! Дев’ять! — кричав товмач і раптом спинився, начебто спіткнувшись.

— Що сталося? Камінь, чи що, застряв у цій проклятій пельці? Лічи далі! — люто зашипіли в гурті Такежана.

Але товмач витяг руку з ящика, посунув білі кульки до Никифорова і почав рахувати чорні. Їх було двадцять одна.

Казанцев різко повернувся й пішов до свого стільця, коротко кинувши дружині крізь зуби:

— Провалили!

Ганна Митрофанівна охнула.

Але переривати вибори не можна було. Спохмурніло й розгублене начальство, шепочучись, знову сіло за стіл. Знову роздали виборцям кулі. І цього разу єлюбаси так само таємничо чаклували біля ящика, старанно ховаючи руки під жовтим оксамитом, і коли товмач витяг усі кулі, покладені за Кунту, він налічив їх двадцять одну.

Кунанбаївцям було завдано страшного удару. Їм здалося, що само небо розверзлося над ними, що всесвіт розсипався на порох. Вони сиділи мовчки, нічого не розуміючи. Але виправити вже нічого не можна було: волосним був обраний Кунту.

Те, що відбулося далі, ще більше підсилило розгром кунанбаївської кліки. Група виборців, що вирвала в них владу, тепер на свій розсуд обрала біїв дванадцяти адміністративних аулів. Вона діяла впевнено і згуртовано, начебто керована чиєюсь невидимою рукою: двадцять одну кулю було покладено за кожного названого ними кандидата. Тільки два-три прибічники кунанбаївців ледве набрали більше половини кульок.

Коли вибори закінчились і натовп почав розходитись, галасливо обговорюючи цю неймовірну подію, шестеро винуватців її оточили Кунту, поздоровляючи його з перемогою. Не соромлячись того, що вони перебували ще в аулі кунанбаївців, вони реготали, одверто тріумфуючи. Жиренше, вдоволено посміхаючись у вуса, штовхнув Уразбая в бік:

— Тільки тепер я зрозумів, що означає ім’я мого волосного, дай боже йому довге життя! Довгенько ти примусив нас чекати, дорогий Кунту![13] Нарешті ти піднявся і почав освітлювати все навколо. Зійшло сонце мого щастя, моєї перемоги!

Ці поздоровлення, захоплені вигуки, загальна радість шести верховодів, які зробили Кунту управителем, були по-своєму щирі. Тепер і печатка волосного, і його влада попали в їхні руки. Всі присуди, скарги, кляузні листи складатимуться так, як вони хочуть. А якщо треба буде відняти в когось землю або худобу, то кийком буде Кунту з печаткою волосного в руках і з управительським знаком на грудях.

І вони роз’їхалися по своїх жайляу, горді з того, що їх тонкий і складний потаємний розрахунок увінчався такою рішучою перемогою.

Єлюбаси і численні глядачі рознесли по волості звістку про нечуваний розгром синів Кунанбая, які так довго владарювали над усім Тобикти. Вони привезли у свої аули багато дотепів, жартівливих висловів, веселих розповідей.

Зазнавши такої тяжкої поразки, сини Кунанбая сушили собі голови, намагаючись знайти пояснення тому, як же це вони пошилися у дурні. Провівши начальство, вони дні й ночі обмірковували, що ж робити далі.

З усіх синів і нащадків Кунанбая тільки Абая анітрохи не засмучувало те, що інші називали «ганьбою», «ударом по гідності», «загальним лихом». Він добре розумів, що повинні були переживати жадібні до влади його брати й племінники, несподівано втративши своє становище в Тобикти, а головне, можливість безперешкодно робити темні, але вигідні діла. Тепер і печатка волосного, і його влада потрапили до рук інших. Усі присуди, скарги, кляузні листи складатимуться так, як захочуть інші. Якщо треба буде відняти в когось землю або худобу, це робитиме Кунту для вигоди тих, хто дав йому посаду управителя. І навіть мстива радість Уразбая, Жиренше та їхніх прибічників, що скрізь і завжди вихвалялися, що от, мовляв, вони посадили нарешті кунанбаївців у калюжу, не зачіпала самолюбства Абая.

Він був веселий більше, ніж будь-коли. І, заставши якось у Оспана всіх недавніх владарів Тобикти, які вдесяте обговорювали план дій, Абай насмішкувато похитав головою і ущипливо сказав:

— Ех ви, жирні бабаки, либонь, знову точите зуби? Почали вже рити нову нору? А втім, що казати: бабаки завжди будуть бабаками, їм завжди треба рити свої темні ходи!..

Засміявшись, він махнув рукою й одразу ж поїхав від брата.

4

Вість про поразку кунанбаївців одразу розлетілася по всьому степу, а до Базарали, який відбував заслання за Іркутськом, вона дійшла майже через рік. Безперечно, вона й стала поштовхом до здійснення давно задуманої ним втечі.

Подолавши довгу і небезпечну путь, він дістався восени до рідних місць, ще раз підтвердивши справедливість приказки: «Хто в савані,— не повернеться, хто в лахмітті,— з тим ще зустрінемося».

Коли виснажений і стомлений Базарали потрапив нарешті в Семипалатинськ, йому здалося, що він уже дома: в місті було повнісінько тобиктинців, і вони зустріли його так, що йому стало легше дихати.

Наближався час, коли аули знімаються з осінніх пасовиськ, які були не так уже й далеко від міста, і йдуть на дальні зимовища, в гори Чингісу. І, як завжди, майже з усіх аулів Тобикти до міста прийшли каравани верблюдів і возів з хутрами, з повстиною, з вовною осінньої стрижки. Тобиктинці розташувалися в домах казахів по той і по цей бік (так називалися частини міста, поділені Іртишем), не поспішаючи, продавали привезене і закуповували на зиму борошно, чай, мануфактуру. І ось усі оселі, де жили казахи, що приїхали з аулів, родів Жигитек і Бокенші, раптом облетіла хвилююча звістка про щасливе повернення Базарали. Він і сам не сподівався, що його зустрінуть з такою радістю.

Вже більше тижня багаті родичі, близькі й далекі, не випускали його з міста, один перед одним запрошуючи в гості. В ці дні Базарали, зігрітий увагою, зовсім забув про роки заслання. Весь тягар тих років і важких місяців дороги він начебто скинув з себе одним порухом могутніх плечей, які нарешті зміг випростати. До нього повернулася колишня бадьорість, сильний, як і колись,