Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

хтозна, чи був би ти тепер такий розумний, — озвався Енді.

— Енді, — сказав Сем, — ти ще молодий, але з тебе будуть люди, я певен. Я дуже ціную тебе, Енді, і не соромлюся часом перебрати від тебе якусь думку. Не можна нікого нехтувати, Енді, бо хоч який ти моторний, а все ж можеш десь та спіткнутись. А тепер, Енді, ходім до великого дому. Побий мене грім, коли хазяйка не звелить нагодувати нас як на свято.

Розділ VII

Боротьба матері

Важко уявити собі людську істоту, самотнішу й нещаснішу за Елізу, коли вона зачинила за собою двері хатини дядька Тома.

Страх перед небезпекою, що спіткала її знедоленого чоловіка та малу дитину, змішувався в її свідомості з невиразним і болісним відчуттям риску, на який вона пустилася, покинувши єдину домівку, що її Знала за все своє життя, і втративши дружбу й опіку господині, яку вона так любила й шанувала. Адже вона розлучалася з усім, що було рідне їй від самого дитинства: з оселею, де вона виросла, з деревами, під якими гралася змалечку, з гаєм, де за кращих часів так часто гуляла вечорами зі своїм молодим чоловіком, — і тепер усе те, осяяне ясним холодним світлом зір, немовби дорікало їй і питало, куди ж це вона йде від такої домівки.

Та всі інші почуття переважала материнська любов, доведена мало не до безумства страшною небезпекою. Хлопчик був уже досить великий, щоб вільно йти самотужки, і за інших обставин Еліза тільки тримала б його за руку; але тепер вона здригалася від самої думки, що може випустити своє дитя з обіймів, і, квапливо простуючи далі, конвульсивно притискала його до грудей.

Стужавіла земля порипувала під ногами, і Еліза щоразу аж тремтіла від того звуку; кожен зірваний вітром листочок, кожна тремтлива тінь змушували її серце стискатись, і вона йшла дедалі швидше. Вона сама дивувалася, звідки в неї береться та сила: хлопчик видавався їй легким, мов пір’їнка, і за кожним спалахом страху вона відчувала новий приплив надприродної снаги, що несла її вперед.

О матері, коли б ото вашого Гаррі чи вашого Біллі мали завтра вранці забрати од вас і віддати нелюдові-торговцеві, коли б ви бачили того торговця на власні очі й знали, що купчу вже підписано і що вам залишаються лічені години від півночі до світанку, щоб урятуватися, — як тоді бігли б ви? Скільки миль пронесли б вас ноги за ті короткі нічні години, з любим вашим дитинчам на руках, яке прихилило сонну голівку вам до плеча й довірливо обняло вас за шию ніжними рученятами?

А хлопчик і справді спав. Спершу незвичне оточення і тривога не давали йому заснути, але мати так хапливо цитькала на нього за кожним звуком чи порухом, так умовляла сидіти тихо, щоб вона могла його врятувати, що зрештою він слухняно обняв її за шию і, вже поринаючи в сон, спитав:

— Мамуню, а поспати мені можна?

— Авжеж, моє серденько, спи собі, коли хочеш.

— А як я спатиму, мамуню, ти не віддаси мене тому дядькові?

— Ні! Нізащо в світі! — відказала мати, ще дужче побліднувши, і її великі темні очі спалахнули.

— Правда, не віддаси, мамуню?

— Правда, любий, правда! — мовила Еліза і сама злякалася свого голосу — таким він видався їй неприродним і чужим.

Хлопчик зронив обважнілу голівку їй на плече і незабаром заснув. Дотикання тих теплих рученят, легкий віддих, який Еліза відчувала на своїй шиї, немовби наснажували її ходу. їй здавалося, що від кожного дотику та поруху довірливо заснулої дитини в неї вливаються нові струмені сили. Така-то вже незборима влада духу над тілом, що за лихої години він здатен зробити м’язи й нерви сталевими, обертаючи і слабку людину на справжнього велета.

Околиці ферми, гай, чагарі — усе те, мов уві сні, промайнуло повз Елізу й лишилося позаду, а вона простувала собі далі, минаючи одне по одному знайомі місця, не відчуваючи втоми, не спиняючись перепочити, аж поки рожевий світанок застав її за багато миль від тих місць, на великій дорозі.

Еліза не раз супроводила свою господиню, коли та вирушала навідати якихось родичів у невеликому містечку Т., на березі річки Огайо, тому вона добре знала ту дорогу. Дістатись туди і якось перебратися через річку — то було перше, що вона похапцем визначила собі за мету, коли надумала тікати. А там — нехай буде, що буде.

Коли на дорозі почахли з’являтися запряжені кіньми візки, Еліза, чуття якої були загострені небезпекою, збагнула, що її кваплива хода й нестямний вигляд можуть викликати підозру. Тому вона спустила хлопчика на землю, поправила на собі одяг і пішла хоча й швидко, проте не настільки, щоб це привертало до неї увагу. У клуночку в неї були коржики та яблука, і тепер вони стали їй у пригоді, щоб змушувати малого швидше йти. Еліза котила яблуко перед собою, хлопчик пускався бігти за ним, і з допомогою цієї вигадки вони здолали ще одну милю.

Невдовзі вони підійшли до густого гайка, де дзюркотів прозорий струмочок. Хлопчик давно вже просив їсти й пити, тож Еліза перелізла разом з ним через огорожу і, примостившись за великою кам’яною брилою, щоб не видно було з дороги, дістала з клуночка йому поснідати. Хлопчик був здивований і засмучений тим, що вона сама нічого не їсть, та коли він обняв її за шию і спробував упхнути їй у рота коржик, вона відчула, як до горла їй підступає давлючий клубок.

— Ніні, Гаррі, любчику мій, матуся не може їстоньки, доки не сховає тебе від біди! Нам треба йти далі… ще далі, аж поки дійдемо до річки.

І вона знову швидко вийшла на дорогу і знову рушила вперед, стримуючи себе, щоб її хода видавалась розміреною та неквапливою.

Тепер Еліза була за багато миль від тих місць, де її знали в обличчя. Та коли б і трапився дорогою хтось знайомий, вона подумала, що добре ім’я її господарів надто відоме, тож навряд щоб у ній запідозрили втікачку. До того ж і сама жінка, і її хлопчик мали досить світлу шкіру, і з першого погляду ніхто й не подумав би, що вони належать до кольорової раси, — ось чому вона сподівалася пройти непоміченою.

Отак собі міркуючи, Еліза десь над полудень спинилася біля чепурного фермерського будиночка, щоб перепочити й купити якоїсь їжі для себе та дитини. Тепер, коли небезпека віддалилась, її надлюдське нервове напруження трохи послабло, і вона відчула втому й голод.

Господиня,