Читати книгу - "Постріл"

вами таке зробимо — луска полетить. А тепер тюпайте!

Шнира й Фургон поспішили це зробити.

— Даремно ти їх так відпустив, — сказав Генка.

— У куток поставити?

— Гнати зі школи до чортової мами!

— Усіх повиключаємо, сам Генка залишиться, — всміхнувся Миша.

15

Юра вийшов на вулицю, Валентина не було. Правда, ще тільки пів на першу, але все одно Юра нервував.

Вийшла зі школи Люда з дівчатами, хлопці подалися на спортивний майданчик, Миша й Генка приєдналися до тих, хто грав у італійську гилку.

Юра глянув на годинник. Чорт забирай! За чверть о першій!

Люда походжала по двору з подругою. Юра не спускав з неї очей: якщо вона спробує повернутися в школу, він будь-що затримає її до Валентинового приходу, залишить з Валентином і в цей час покладе ключі.

Валентин Валентинович прибув за десять о першій.

Юра рушив йому назустріч.

— Ну як?

— Усе гаразд, — весело відповів Валентин Валентинович, повертаючи Юрі ключі.

— Якщо можна, затримайте Люду на кілька хвилин.

— Це потрібно?

— Потрібно.

Валентин Валентинович підійшов до Люди, привітався, познайомився з подругою…

Юра ввійшов у школу, зійшов сходами, коридор був порожній, поклав ключі в Людин портфель, засунув портфель на місце.

Тепер його страхи здавалися смішними. Ідіот, психопат, істерик, панікер! Як весело і впевнено тримався Валентин Валентинович! Так, людина.

На останньому уроці Миша оголосив, що сьогодні засідання учкому. Всі члени учкому мають бути; можуть лишитися й бажаючі.

Юра не був ні членом учкому, ні бажаючим лишитися. Та після занять, збираючи книжки коло своєї клітки, він почув, як один хлопець сказав іншому:

— Я залишусь на учкомі.

— А що буде?

— Хтось у когось щось поцупив з клітки.

Юра скам'янів. Втім, якщо про нього, то чому його не викликали?

До кліток підійшли Миша з Генкою.

Миша якось дивно глянув на Юру, а Генка сказав:

— Між іншим, і тобі не завадить залишитися на учкомі.

— Навіщо? — із завмерлим серцем запитав Юра: боявся, що зараз він почує про портфель.

Та Генка сказав тільки:

— І тебе стосується.

Юра знизав плечима:

— Не розумію.

— Там зрозумієш!

У червоному кутку було задушно, натовпилося багато учнів. Тягло на вулицю. Миша квапив Генку:

— Давай, що в тебе, тільки коротко!

— Диспут про міщанство нічого не дав, — сказав Генка. — Обивательщина нас захльостує, негативні явища множаться. Відомий усім Вітька Буров, злодійське прізвисько Альфонс Доде, все ще розбещує учнів молодших класів, а ми ніяк не реагуємо. Є й інші факти, зовсім свіжі, — він глянув на Юру, — але про них потім…

Чекати, нудитися дві години, поки дійдуть до нього? Ні, нехай вже одразу!

— Чому потім? Кажіть зараз! — сказав Юра.

— Устигнеш! Отож продовжую, — Генка вийняв із сумки зошит у коленкоровій обкладинці. — Зараз я прочитаю вірші, які пишуть учні шостого класу — до речі, піонери. — Генка погортав зошит. — Ось: «Розы тогда расцветали и пели тогда соловьи, когда мы друг друга узнали, то были счастливые дни». Далі! «Пускай другую ты ласкаешь, такую гордую, как я, но, может, счастье потеряешь и вспомнишь обо мне тогда». Це пише учениця радянської школи і піонерка… — Генка погортав ще кілька сторінок. — «Ты не знаешь, что я тайно страдаю, ты не знаешь, что я тайно люблю, к тебе подойти я не смею, люблю, но сказать не могу»… А ось іще: «Вспомни минувшие годы, вспомни минувшие дни, вспомни денек тот веселый, когда познакомились мы». Мало? Будь ласка: «Не плачь, когда крылом могучим твой горизонт тоска затмит, не верь ты этим грозным тучам, за ними солнышко блестит». І малюнок.

У зошиті старанно було намальовано серце, простромлене стрілою.

— Зоя Новикова, це твої вірші? Ти їх написала?

— Я їх не писала, а переписала, — відповіла Зоя Новикова, гарненька дівчинка з навислим на чоло чубчиком.

— У кого?

— Не скажу.

— Як так не скажеш?

— Так, не скажу.

— Ми хочемо знати, хто в школі поширює цю вульгарність.

— А я все одно не скажу.

— Отже, ти приховуєш паскудників і міщан і сама міщанка.

— Я не міщанка, просто в мене був поганий настрій, і я переписала.

— Поганий настрій? — здивувався Генка. — Адже ти піонерка! Хіба в тебе може бути поганий настрій?

— А як тобі поставлять «ензе», в тебе гарний настрій? — запитала Зіна Круглова.

— Я комсомолець, і в мене завжди гарний настрій.

— Годі губами шльопати! — сказав Яша Полонський.

— Генку, звідки в тебе цей зошит? — запитав Миша.

— Це не має значення.

— Зою, ти давала Генці зошит?

— Ні! Його витягли з моєї клітки. Хто витяг, не знаю, хоч і підозрюю.

Юрі на мить відлягло од серця — ось, виявляється, про що йдеться!

— Кого підозрюєм? — запитав Миша.

— Не скажу, — відказала Зоя Новикова.

— Але ти стверджуєш, що зошит витягли з клітки. Наполягаєш на цьому?

— Стверджую й наполягаю.

— Подумай, згадай, може, ти комусь його давала?

— Нікому не давала, його в мене витягли з клітки.

Щоразу, коли вимовляли слово «клітка», Юру мовби обдавало жаром, наче йшлося про нього самого… Може, ще скажуть. Напевно скажуть. Їхня манера! Спершу розпечуть атмосферу цим випадком, а потім перейдуть до нього. Якщо за те, що витягли віршики, оголосять догану, то за ключі…

Тут вони розіграються.

Справа чимдалі повертала на гірше.

Генка сказав:

— Зошит мені дала Лара Усова.

— Так я й знала! — тріумфуюче оголосила Зоя.

Усі дивилися на Лару, чорняву дівчинку з вузько поставленими очима.

— Як до тебе потрапив цей зошит?

Потупивши очі, Лара мовчала.

— Ти мені сказала, що тобі дала Зоя, так? — запитав Генка.

Лара мовчала.

— Украла?

— Я випадково, помилково, — прошепотіла Лара, — наші клітки поряд.

— Чому назад не поклала?

Лара мовчала.

— Навіщо Генці віддала?

Лара кинула на Генку меткий погляд, але нічого не відповіла.

— Ні, скажи! — наполягав Генка. — Я що, просив тебе? Відповідай!.. Адже ти сама підійшла до мене й сказала: ось Зоя написала вірші, почитай, для стінгазети… Так ти сказала чи не так? Відповідай!

Лара мовчала.

Генка спалахнув:

— Мало того, що крадеш! Ти ще й обдурюєш!

Лара почала схлипувати.

— Реви, реви голосніше! — сказав Генка. — Злочинці завжди несамовито лементують, це допомагає.

«Чорт забирай, — сумовито подумав Юра, — швидше б вони кінчали з цим».

— Як вирішимо? — запитав Миша.

— Ларі бойкот на сім днів, — запропонувала Зіна.

— А Генці?

— А мені за що? — схопився Генка.

— Читаєш чужі щоденники.

— Ні, зачекай, — захвилювався Генка, — не можна, знаєш, так, ні з того ні з сього… «Що Генці?» У чому мій злочин?

— Повторюю: читаєш чужі щоденники.

— Але ж мені його дали, сказали: подивись для стінгазети. Я не знав, що