Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

ні в Прип'яті, ні в проваллях!

Юрко вийшов на ґанок. Паморочилася голова, ноги ніби й не свої, ватяні. Перем'яла хвороба, перепалила, як сама хотіла. А Іван Гончар і досі в лікарні, вичухується після того купання.

Раптом з-за паркану висунулася білява голова Володі Карпенка. Володя — сусід і один з найвірніших Юркових друзів. Він не раз провідував хворого товариша, хоч лікарка нікому не дозволяла заходити в кімнату до Юрка. Володя підбіг до Юрка і радісно потис йому руку.

— Здоров! Очуняв? — І не чекаючи відповіді, почав розповідати: — Тут у селі таке робиться, що й в кіно такого не побачиш! Через Прип'ять і вдень і вночі йде військо — танки, гармати, піхота. І зараз під вербами стоїть колона танків Т-34! Під Озерським лісом — польовий аеродром. На ньому базуються винищувачі — «яструбки». Учора через Прип'ять йшла артилерія.

— Як же вона могла йти через Прип'ять? — недовірливо запитав Юрко.

— Через Прип'ять, — ствердно відповів Володя.

— І не потонула? — сумнівався Юрко.

— Як же вони могли потонути, — стенув вузькими плечима Вовка, — як через річку наведено переправу?

— Яку переправу?

— Хіба тобі нічого не говорили про переправу? — недовірливо запитав Володя. — І взагалі нічого не розповідали?

— Ні, хвороба ж…

— О-о! Через річку від одного берега до другого проклали довжелезний міст з понтонів. Це такі величезні коробки. І кожна така коробка… — Вовка запнувся, шукаючи, з чим її можна порівняти. — Як невеличкий хлівець. У ній можна поставити кілька коней або корів. По тому мосту йде армія. За ці дні стільки всього набачились, що про все й не розкажеш. І біженців повно в селі.

— Яких біженців? — не зрозумів Юрко.

— Звідти, де фашисти наступають, — пояснив Володя. — Захопили частину України, взяли Львів.

— Не може бути! — вигукнув Юрко.

— Як це не може бути? — образився Вовка. — По радіо передавали, я сам чув. От люди й рятуються від окупантів, відходять у тил.

— А де зараз фронт? — перебив товариша Юрко.

— Під Дубно, — відповів Вовка, — є таке місто неподалік кордону. Фашисти бомблять наші міста, а наші збивають ворожі літаки. Під селом Грибарі наші винищувачі збили «юнкерса», я сам бачив, ходили з хлопцями дивитися. На переправі,— не вгавав Володя, — стоять зенітки, охороняють понтонний міст. І взвод червоноармійців. У шкільному тирі бійці вчаться стріляти. Я вже теж двічі стріляв з гвинтівки. Правда, промазав. Як не цілився, а воно пішло в молоко! Там я назбирав повну кишеню гільз.

Вовка дістав жменю блискучих гільз, простягнув Юркові:

— Бери! У мене ще е обойма патронів, знайшов у тирі. Якби гвинтівка, то можна було б постріляти. Якщо ти вже здоровий, ходім у тир, попросимо в яструбків гвинтівку, постріляємо.

— У кого? — не зрозумів Юрко.

— У яструбків! Ти й цього не знаєш, — співчутливо похитав головою Володя. — Так називають бійців винищувального батальйону. Вони ходять у шкільний тир, учаться стріляти.

Вовка дістав з кишені блискучий електричний ліхтарик, подав Юркові, похвалився:

— Трофейний! Промінь б'є на три, чотири метри. Як хочеш, світи червоним, зеленим, синім. Цей ліхтарик належав ворожому диверсантові, а командир винищувального батальйону Микола Павлович подарував його мені за спостережливість.

Юрко розглядав ліхтарик, на якому по-німецьки було написано «Люфтваффе». Під цим написом чимось гострим було видряпано: «Курт Дітер». Сумнівів не було — ліхтарик трофейний і належав ворожому диверсантові.

— А за яку спостережливість? — здивовано запитав Юрко.

— Довго розказувати, — недбало махнув рукою Вовка і похапцем почав розповідати. — Тільки знай, це військова таємниця. Про це нікому ні слова! Командир батальйону заборонив про неї говорити. Але ти мій друг, у нас усе разом. І я тобі, Юрку, вірю. Позавчора я був у справжньому бою.

— Ти? — здивувався Юрко. — У якому бою? Хіба ти був на фронті?

— На фронті не був, — відповів Вовка, — а в бою брав участь. Позавчора прочісували Стрілецький ліс, виловлювали ворожих диверсантів. Перевірили старі каменоломні, обдивилися кожну виробку. І знаєш, що ми знайшли в лісі?

— Ні. А що?

— Ворожу схованку. А в ній автомати, харчі, парашути, ракетниці з ракетами. І знаєш, хто натрапив на ту схованку?

— Хто?

— Я! — гордо мовив Вовка. — Ніхто не помітив, усі пройшли мимо, а я наступив на суху глицю й зразу відчув — земля порушена. Хтось її недавно копав. Я почав копирсати пісок руками, а під ним матерія. А то — парашути. Відкинув їх, а під тими парашутами п'ять автоматів і гранати з дерев'яними ручками, міни, шоколад, ракети! І документи. Я бігом до Миколи Павловича, розповів йому, він і наказав мені: «Мовчок. Ти нічого не бачив, ніякої схованки не знаходив».

— А далі що було? — нетерпляче питав Юрко.

— Забрали речі, знайдені в тому тайнику, а мені командир подарував ліхтарик і плитку шоколаду. Так я шоколад і ліхтарик приніс тобі, щоб ти хутчій одужував.

Вовка дістав з кишені плитку шоколаду, віддав Юрку.

— Хай тобі буде, — збентежився Юрко, — навіщо ти мені все віддаєш?

— Скоріше одужуй, — відказав Вовка, — а шоколад, кажуть, дуже корисний після хвороби.

Юурко слухав Володю, вірив йому і водночас сумнівався бо дуже вже неймовірним здавалося почуте.

— Дякую, Володю, — розчулено мовив Юрко, крутячи в руках ліхтарик, — щиро тобі дякую!

— Нема за що, — недбало кинув Вовка, сказав так, ніби він тільки те й робив, що все своє життя дарував друзям трофейні ліхтарики. — У мене ще одна новина. Він похапцем розстебнув піджак. На блискучому шкіряному паску висіла плеската фінка в металевих піхвах.

— Микола Павлович подарував, — пояснив Вовка. — Цей кинджал в тайнику знайшли. Гострий, як бритва. На руків'ї дві літери «СС». Виходить, що в Стрілецький ліс скинуто есесівський десант.

— Коли ж ти у бою був? — запитав Юрко.

— У той день, як знайшли тайник. А почалося все це раніше. Минулої середи над лісом кружляв ворожий літак. Він і скинув десант. Уранці на диверсантів наткнувся лісник Григорій Мороз. Пішов він в обід і поблизу Сорочачого урочища побачив п'ятеро військових — троє червоноармійців, четвертий молодший лейтенант, а п'ятий майор. Зараз у лісах багато військових, і цих лісник не прийняв би за диверсантів, якби в отому «майорі» не впізнав пана Хоткевича.

— Самого пана Хоткевича?! — вигукнув Юрко.

— Отож, власника палацу, — пояснив Володя. Лісник не подав виду, що впізнав Хоткевича, розповів, як їм краще добратися до села, а сам у сільраду, доповів про диверсантів. Підняли наш батальйон, приїхала міліція…

— І лейтенант Вершина був у селі?

— Ні, був молодший лейтенант Поух, він минулого літа керував стрілецькими змаганнями. І червоноармійці допомогли. Влаштували в Кремінному лісі облаву.

— І ти був на тій