Читати книгу - "Мартін Іден"

— довідатися значення тих незнайомих слів, що врізались йому в пам'ять. Звідти він вийшов, несучи під пахвою чотири книжки: «Таємна доктрина» пані Блаватської, «Поступ і бідність», «Квінтесенція соціалізму», «Боротьба між релігією та наукою». На своє нещастя, Мартін почав з «Таємної доктрини». Кожен рядок ряснів багатоскладовими словами, яких він не розумів. Сидів на ліжку і частіше заглядав у словник, аніж у книжку. Доводилось шукати так багато нових слів, що, коли вони повторювалися, він уже не пам'ятав їх значення і мусив заглядати у словник знов. Тоді він вирішив записувати незнайомі слова до окремого зшитка і заповнював таким чином сторінку за сторінкою. І все ж нічого не розумів. Він читав «Таємну доктрину» аж до третьої ранку, напружуючи мозок, але так і не збагнув до кінця жодної посутньої думки. Він одірвав очі від тексту, і раптом йому здалося, що кімната піднеслася вгору, заколихалась і поринула вниз, наче судно в хитавицю. Тоді Мартін вилаявся всмак, шпурнув «Таємну доктрину» в куток, погасив світло й ліг спати.

Не дуже пощастило йому і з іншими трьома книжками. І не тому, що розум його був безсилий: він міг опанувати всі ті думки, але йому бракувало практики та словесного запасу. Мартін зрозумів це й поклав нічого не читати, крім словника, аж поки вивчить напам'ять усі незнайомі слова.

Зате поезія давала йому правдиву втіху, і він зачитувався нею, найбільшу насолоду дістаючи від тих поетів, у яких кожен рядок був йому зрозумілий. Він любив красу і знаходив її тут. Поезія, як і музика, глибоко хвилювала його і непомітно готувала його мозок для майбутньої важкої роботи. Сторінки його пам'яті були порожні, і він легко, без будь-якого зусилля запам'ятовував строфу за строфою, так що, на превелику свою радість, незабаром міг уже декламувати вголос чи подумки цілі вірші, сповнені музики й краси. Одного дня він натрапив на «Класичні міфи» Гейлі та «Вік казки» Булфінча. Немов сніп яскравого світла врізався раптом у темряву його неуцтва, і він ще пожадливіше кинувся на поезію.

Бібліотекар так часто бачив Мартіна, що, коли той входив, уже вітав його усмішкою і приязно кивав головою. Тим-то Мартін і зважився одного разу на сміливий вчинок. Він подав бібліотекареві кілька вибраних книжок і, поки той штемпелював його картки, пробурмотів:

— Слухайте, я б хотів у вас запитати дещо. Бібліотекар усміхнувся і уважно глянув на юнака.

— Коли ви познайомитеся з дівчиною і вона запросить вас до себе, то за скільки днів можна прийти?

У Мартіна від хвилювання аж сорочка прилипла до спини.

— По-моєму, коли завгодно, —відповів бібліотекар.

— Ні, бачите, це не так просто, — заперечив Мартін. — Вона... я... ну, розумієте, її може не бути вдома. Вона вчиться в університеті.

— Ну, тоді зайдете ще раз.

— Ні, бачте, я не зовсім так сказав, — засоромлено признався Мартін, вирішивши цілковито здатися на ласку співрозмовника. — Я простий собі хлопець і ніколи не бував у товаристві. Ця дівчина зовсім не така, як я, а я зовсім не такий, як вона. Може, ви думаєте, що я клею дурня? — раптом запитав він.

— Ні, ні, що ви! — заперечив бібліотекар. — Правда, ваше запитання не в компетенції моєї роботи в довідковому відділі, але я охоче допоможу вам.

Мартін захоплено глянув на нього.

— От якби я вмів так шкварити, все було б гаразд, — мовив він.

— Прошу?..

— Я кажу, що хотів би говорити отак, як ви — і до ладу, і ввічливо, і взагалі...

— А! — порозуміло мовив бібліотекар.

— То коли ж найкраще зайти? Удень... тільки, щоб не перед самим обідом? Чи ввечері? А може, в неділю?

— Знаєте. що, — мовив бібліотекар, посміхнувшись. — Поговоріть з нею по телефону і з'ясуйте це.

— Так я й зроблю, — згодився Мартін і, забравши книжки, рушив до виходу. На порозі, однак, він обернувся й спитав ще: — Коли ви розмовляєте з молодою леді, ну, скажімо, з міс Лізі Сміт, — як треба казати: «міс Лізі» чи «міс Сміт»?

— «Міс Сміт», — авторитетно заявив бібліотекар. — Називайте її «міс Сміт», поки не познайомитесь ближче.

Так Мартін Іден розв'язав свою пекучу проблему.

— Приходьте коли хочете. Я завжди дома надвечір, — відповіла по телефону Рут на його несміливе запитання, коли можна принести взяті книжки.

Вона сама відчинила двері, і її жіноче око одразу помітило випрасувану складку на штанях і якусь невловну загальну зміну в ньому на краще. Особливо її вразило його обличчя. Від Мартіна просто пашіло здоров'ям, і сила ця, перехлюпуючи через вінця, сягала аж до неї. Рут знову відчула бажання пригорнутись до цього юнака і знову здивувалась, що він так на неї впливає. А в нього аж замлоїлось у голові, коли вона, вітаючись, тисла йому руку. Різниця була лиш та, що дівчина не виявила збентеження, а він почервонів по самі вуха. Пішов за нею тою самою незграбною ходою, що й перше, так само перевальцем.

Коли вони вже сиділи у вітальні, Мартін відчув себе певніше, далеко певніше, ніж сподівався. Це Рут підбадьорила його і зробила це так делікатно, що стала йому ще в сто разів милішою. Спочатку вони розмовляли про повернуті книжки, про Свінберна, яким він був зачарований, і про Браунінга, якого він не розумів. Вона переводила розмову з однієї теми на іншу, заразом обмірковуючи, як би стати йому в пригоді. Рут часто думала про це після першої їх зустрічі. Вона щиро хотіла йому допомогти. Це був єдиний чоловік, що збудив у ній жаль і ніжність, але той жаль не мав у собі нічого образливого, а радше — щось материнське. Та й хіба міг то бути звичайний жаль, коли від цього чоловіка віяло такою мужністю, що вона відчувала перед ним якийсь дівочий острах, а її серце й розум повнилися чудними думками й почуваннями? Знов, як зачарована, дивилась вона на його шию і прислухалась до солодкого бажання оповити її руками. Це бажання й тепер здавалося їй непристойним, але вона вже потроху звикла до нього. Рут і гадки не мала, що так може народжуватись кохання. Не знала вона й того, що почуття, яке цей юнак збудив у ній, і є