Читати книгу - "Голодна весна"

там і що. Хтось пустив чутку, що міліція приїде з собакою-шукачем, і він одразу знайде злодіїв.

Ніхто з нас, звичайно, не бачив собаки-шукача та як він шукає, і тому ми з хлопцями теж вирішили побігти за старшокласниками.

Але перед дзвінком на велику перерву учитель Павло Іванович сказав:

– Попереджаю всіх хлопців – до гамазею не бігти! Вам немає там чого робити! Хто не послухає – залишу після уроків і поставлю «ензе» за поведінку.

Попередження було суворе, одержати в Павла Івановича незадовільно за поведінку значно гірше, ніж отримати його за невивчений урок.

І я не зважився на порушення. Та ще після обіду в нього.

Проте біля гамазею я таки того дня побув. Хоч не по своїй волі.

Приходжу зі школи додому, а в нас у дворі міліція, голова сільради, сільські комсомольці-активісти. Никають подвір'ям, заглядають у всі закутки поза сараєм, сажиком, у погребицю.

«Що таке? – дивуюсь. – Що вони шукають? Невже… батько втік? – І одразу ж відкинув цю думку. Батько цього не зробить. – Значить зерно! – вирішую. – Але звідки воно у нас? Уже ж все забрали!»

На сінешньому порозі стоїть заплакана мати, витирає кінцем хустки виплакані очі. Підходжу до неї, питаю:

– Що трапилось, мамо?

Мати знову в сльози.

– Ячменю шукають. Кажуть – я там робила, видивилась усе, а тоді пішли з тобою вночі і… вкрали…

– Та хто ж це таке вигадав? Та як вони сміють на нас таке казати? – не тямлячи себе від образи, вигукнув я. Кулаки мої стиснулись, серце застукало в грудях, мов від шаленого бігу.

Не знаю, куди б я побіг, кому б що сказав, сіпнувшись від матері, якби вона не втримала мене за плече.

– Стій і мовчи, – звеліла.

А тим часом, побачивши мене, до нас із матір'ю підійшов один з міліціонерів. Літній, натоптуватий. Подзьобаний віспою. Обтягнутий портупеєю. З великою кобурою при боці. Зміряв мене з голови до ніг булькатими, прискіпливими очима:

– Із школи, значить, прийшов? – кивнув до мене головою, на якій насунуто на самі брови вилинялий військовий кашкет з великою червоною зіркою над блискучим козирком.

– Прийшов! – буркнув я йому сердито, а мати мене за плече рукою стискує, не їжачся, мовляв.

Той же віспуватий, прокурений, із запахом самогону, не зводить з мене булькатих очей і веде далі:

– Тоді покажи нам, де ви заховали ячмінь.

– Який ячмінь? – костричусь я.

– А той, що ви вдвох украли, – киває головою на матір.

– Ми не злодії! – кидаю йому сердито. – Ми чесні люди! Крадіжками не займаємось!

Булькаті очі віспуватого, здається, просвердлять мене наскрізь. Потім він мружить їх і цідить крізь зуби:

– Чесні, кажеш? А батько в тюрмі за що сидить? Не пам'ятаю, як я не кинувся на нього з кулаками.

Мабуть, утримала мати. Але я закричав йому в рябе лице:

– Не смійте так говорити про мого батька! Чуєте! Не смійте!

– О, то ти ще й кричати вмієш, шмаркач? – просичав на те рябий.

– Бо навіщо ж ви таке кажете? – заступилася за мене мати. – Шукайте справжніх злодіїв, чого до нас прийшли?

– А ви, значить, не справжні? – уколов її булькатий. – Прості, значить?

Чим би скінчилась наша суперечка – не знаю, коли б до нас не підійшов голова сільради Задорожний і не зашепотів рябому щось на вухо.

Той вислухав його мовчки, покліпав рудими віями й звелів міліціонерам і комсомольцям припинити обшук.

– Але експеримент проведемо! – сказав твердо голові. – Согласно інструкції. – І звернувся до нас з матір'ю: – Підете з нами!

Ми з матір'ю здивовано переглянулись, бо не знали, що таке «експеримент», куди йти і навіщо.

Заспокоїв нас Задорожний:

Не бійтесь. Це до гамазею… Ненадовго… – І потім посварився на мене пальцем: – А ти старшим не переч! Іч який! Старших треба слухати! – й підморгнув мені хитро: зрозумів?

Я зрозумів. І мати догадалась. Голова нам вірив, але не хотів суперечити міліції, діло, мовляв, саме покаже, як і що.

В супроводі міліціонерів, голови и комсомольщв-активістів ми з матір'ю пішли до гамазею. Мимо ще й досі закритої крамниці (не було продавця), мимо церкви і школи.

Незважаючи на те, що їх кілька разів завертали назад рябий міліціонер і голова, за нами слідом ішли Грицько, сусідка Галька (через дорогу) й ще кілька хлопчаків. їм також, мабуть, було цікаво, який-то з нами мала провести «експеримент» міліція «согласно інструкції».

Нарешті ми біля гамазею, де нас зустрів ще один міліціонер, який вартував тут, щоб допитливі хлопчаки не затоптали слідів злодіїв і не заглядали під нього, як же хтось просвердлив підлогу та вкрав зерно.

– Ну, як тут, усе гаразд? – запитав міліціонера рябий.

– Так точно, все гаразд, товаришу начальник! – відрапортував міліціонер. Придивившись ближче, я одразу впізнав його: це він приїздив нещодавно за дядечком Аполлінарієм і погрожував почастувати мене батогом.

Я одразу ж сховався за матір, щоб не впізнав часом і не причепився.

Але, на щастя, мій старий знайомий попросився в начальника навідатись до коней, і той відпустив його. Десь, мабуть, їхні коні стояли на колгоспному подвір'ї.

«Експеримент» узявся провести сам «товариш начальник», тобто г – рябий міліціонер, на петлицях у якого я аж тепер розгледів по три червоні трикутнички.

Перше, що він зробив, це – поміряв сліди від наших із матір'ю чобіт з тими, що виднілися біля гамазею, тобто – слідами злодіїв! Не зійшлись. І мої й материні були менші.

Потім він дав мені порожній мішок і звелів полізти з ним під гамазей від того місця, де ми стояли, до того, де було просвердлено в підлозі дірки.

– А далеко це? – запитав я. Рябий пильно- подивився на мене:

– Там побачиш! – І пояснив, що мені робити далі. Я мав знайти просвердлене місце в підлозі, підставити під нього мішок, щоб у нього немовби насипалось зерно, і вилізти з ним назад. А він спостерігатиме за мною.

Під гамазеєм я, звичайно, лазив з хлопцями влітку не раз. Він стояв на шістнадцяти дубових колодах, за якими можна вільно сховатися, граючи в жмурки чи ще в якусь гру, або просто полежати в холодку, обіпершись на лікоть. Сидіти там не можна було, тільки лежати.

Але одне діло лазити під зерносховищем добровільно, зі свого інтересу, і зовсім інше, коли тебе примушують туди лізти, та ще й робити те, чого ти ніколи не робив.

Помітивши, що я