Читати книгу - "Херем"

прибуття нареченої – царівни Іроніани, прекрасної та доброчесної, бо інакших, певна річ, в царівнах не тримають.

Навіть до Шатра дісталася святкова пропасниця – учні легковажили читаннями, а вчителі замість повчання про смертні гріхи заводили диспут про красу та цноту. Раві не дорікав своїм вихованцям, тішачись тим, що його державна морока добігла переможного краю: не війну, але споріднення із Зам-Арі вибрав Імрод, хоч би як не казився з того приводу лукавий Беларі, напівбрат і дорадник.

Опікун Шатра сам відібрав і навчив сватів державної тями, належно спорядив їх у путь, а що справа залагодилась, то чекав тепер на почесне місце на весільнім прийнятті. А втім, без нього і так не обійшлось би, як і без решти священної верхівки, окрім хіба жерців Хубара, бога вояків та воєн. Так порадив Раві, а Імрод послухав, бо не слід було наштовхувати замарійців на якісь хибні ідеї.

Отож замість точити різаки на сусідів, Їр-Олам встеляв їхню дорогу пальмовим листям. Посольство прибуло в зазначений час, і ледь не всеньке місто висипало зустріти гостей, і, як пощастить, кинути оком на обіцяну чужоземну красуню. Здійнявся ґвалт, на вузеньких вуличках при центральній алеї не було де і пальцем ткнути; навіть на дахах, наче ґелґотливе вороння, розсілися глядачі.

В Шатрі водночас стало тихо і порожньо. Варта і та десь завіялась, і лише Верховний Жрець сновигав своїм господарством, думаючи про вічне, а ймовірно, про доречну нагоді вітальну промову.

Занурений у роздум, він ледь не перечепився через одного з учнів, котрий, дивна річ, замість спозирати посольство, сидів нині на сходах Шатра, повагом смикаючи струни кіннора.

– Ти не пішов виглядати царівну, Асата? – усміхнувся старий. – Невже не цікаво?

– Хіба має значення, яка вона з себе? – проказав учень, і Раві зненацька стало незатишно, бо не повинен так – зі старечою зневагою та втомою – говорити молодий іще нібито хлоп.

Досі Раві мав вагоміші клопоти, аніж вивідувати походження замарійського заброди, до того ж, той виявився корисним, ба навіть у тлумаченні законів із нього був неабиякий зиск. Давно вже з Верховним Жерцем Саави ніхто не сперечався, і досвід суперечки майже – а втім, чого майже – на рівних був йому наче подих свіжого вітру від моря Ганісар. Він, ніде правди діти, призвичаївся до заброди і не хотів сполохати його надмірною увагою. Адже йому, очевидячки, було про що мовчати.

Але цього разу Раві не втримався.

– Хто навчив тебе гри на кіннорі? – поцікавився старий, присідаючи поряд на сходах, – Навряд чи в замарійському Шатрі навчають музик.

Асата мовчав якусь мить, і Раві думав уже, що той не відповість.

– Мій брат, – нарешті проказав учень. – Він був справжній майстер.

– Він помер?

– Та де, – пирхнув Асата, – просто він мені більше не брат.

– Як то? – не зрозумів старий.

Учень знов замовк, його пальці скубнули струни, аж ті жалібно тенькнули.

– Моя сім'я… моя сім'я відмовилась від мене.

Раві не бачив схиленого до кіннора обличчя свого учня, однак його захриплий голос свідчив – не простим було зізнання, ще свіжими – невтішні спогади. Тут би Раві спинити свої вивідний, але щось таки смикнуло його за язика.

– Чому ж це, Асата?

Той підвів погляд – глузливий та відчайдушний – і відповів, як і тоді, вперше ввійшовши до Шатра:

– Бо заслужив.

Раві збагнув, що більше той нічого не скаже, а втім і те, що сказав, будило бентегу. Старий не розумів іще, у чім річ, але постала у нім непохитна певність, що подальший роздум з цього приводу не принесе йому добрих новин.

Невдовзі, проте, йому стало не до дозвільних роздумів. Імрод закликав Жерця Саави до палат, пригадавши захопити і учня-музику. Тож Раві постановив відкласти загадку на опісля весілля. Він розв'яже її, певна річ, проте Раві не знав тоді, у який то буде лихий та химерний спосіб.

Не знав і Асата, де він опиниться по царськім шлюбі, а втім, як і знав би, не відступив би від задуму. Нині йому випала єдина оказія виконати дану кдеші обіцянку, отож, збираючись до палат разом із Раві, він прихопив полив'яний шкалик з питвом, подібним до того, що варили в господарстві Ейсава, як слід було гоїти відкриту рану чи лікувати овечу тіпанку.

Ніхто не знав про те, хіба царська улюбленка, чарівна Агарі. Іще кілька раз бачився з нею замарійський заброда, аби оповісти про свій задум, а потім іще – запевнити, що все зрештою вийде на краще. Вона погодилася стати його спільницею, та радше од відчаю, аніж від сподівання кращої долі.

Відчай і відчайдушність – вони були гарною парою.

І на царськім весіллі не було кращих за них.

Агарі танцювала для царя та його вельможних гостей, плетучи з прозорих покривів пустельне марево, гаряче й вабливе; а якби хто зазирнув їй у вічі, то сахнувся би від чорних блискавиць. Асата грав, аж кривавили пальці, і було в тій грі легке марення і тяжке сп'яніння, а якби хто зустрів його погляд, то пірнув би в нічний морок, у збурену каламуть. Ніхто, однак, не дивився в їхні очі та не завважив поступу біди.

По завершенні розваг гості підвелися, аби вшанувати наречену, котрій належало нині готуватись до шлюбного обряду. Родички та служниці провели її, загорнуту, наче лялечку, до жіночих покоїв, звідки, вбрана в червлені тканини та напахчена оливами, вона йтиме під весільний полог.

Підвівся й Асата. Агарі кинула на нього стрімкий погляд, і заброда вгруз у натовп, сховавши кін-нора межи м'яких подушок. Вийшовши з бенкетного покою, він вивернув власний святковий покрив, підбитий, як тут-таки з'ясувалось, блакитним, що його вбирають на службі царські челядники. Впевнено та квапливо рушив Асата углиб палацу, і ніхто не спинив його, аж поки не дістався він жіночої частини палацу, куди ходять лише жінки-служни-ці, ну, і, певно, цар, коли йому буде охота.

Не доходячи заборонених дверей, Асата звернув на вузенькі сходи, що вели на підвальний рівень. Там у чаді смолоскипів сновигала заклопотана обслуга і, відчувши в повітрі теплу вогкість, він збагнув, що втрапив куди слід. За весільним звичаєм наречена, перш ніж стати під полог, повинна була змити найменші дрібки нечистоти, що пристали за день до волосся чи шкіри. Для тої потреби була в палаці передбачена розкішна купальня, а тут, в паркому чаді, містилися казани з гарячою водою, мідні труби, що ними струменіла запашна піна, розпечене каміння та інший реманент. Серед обслуги були й чоловіки – бо ж кому іще