Читати книгу - "Загадка старого клоуна"

до нещасного колишнього клоуна, пробелькотiв Чак, узяв круглу коробку i пiшов до дверей цирку. Я, звичайно, за ним.

Величезний, мов гора, швейцар з рудими, як у рисi, бакенбардами незворушним iдолом став на порозi, коли Чак вiдчинив дверi.

— Що?

— Менi… от… капелюшок для мадемуазель Терези… мати просила… затинаючись, промовив Чак.

— Давай передам, — басовито долинуло згори.

— Нi-нi.. велено у власнi руки… у власнi руки тiльки!

— Гм!…- невдоволено гмикнув швейцар. — Ну, проходь! Тiльки недовго там.

Чак шмигнув у дверi. Я — за ним.

Проминувши напiвтемне фойє першого поверху, ми пiднялися такими ж напiвтемними сходами на другий.

Тут було свiтлiше.

Дверi у зал були прочиненi, i з арени лунали рiзкi, наче пострiли, удари шамбер'єра (циркового батога) i глухий кiнський тупiт.

Чак, а за ним i я зазирнули в зал.

Кремезний чоловiк у бiлiй сорочцi й червоних штанах, заправлених у високi кавалерiйськi чоботи, стояв з довжелезним шамбер'єром посеред арени, а круг нього бiгали по колу слiпучо-бiлi красенi-конi з пухнастими китицями iз страусового пiр'я на головах.

Згори, з-пiд ажурного купола, крiзь скло навскоси падав на арену широкий снiп сонячного промiння, i конi раз у раз вбiгали й вибiгали з нього, на мить стаючи срiбно-золотистими, наче загоряючись, а потiм пригасаючи.

Серце моє завмерло вiд захвату.

Я страшенно люблю коней. По-моєму, це найгарнiшi й найрозумнiшi тварини в свiтi. Як жаль, що їх так потiснила в селi технiка. Коней в нас у колгоспi було мало, всього четверо. Чорний, старий, завжди похнюплений Мишко, сiра кощава Елла, гнiда, чогось завжди линюча Манька i чалий, з бiлою зiркою на лобi Зорик.

Не було для мене бiльшої втiхи, як тодi, коли конюх дядько Конопля дозволяв запрягти котрогось iз них i кудись поїхати — чи води одвезти в бригаду, чи гнiй вивезти. Я пiдстрибом бiг у конюшню по хомут, поспiшаючи i крекчучи вiд натуги (бо важкенький же!), надiвав його коневi на шию i, допомагаючи собi колiном, засупонював, а кiнь форкав i гаряче дихав менi в обличчя, iнодi доторкаючись до мене теплими оксамитними губами. I така менi була невимовна насолода вiд цього, що аж дрiбненько тремтiло бiля пупа.

I зараз, дивлячись на арену, я теж вiдчув оте солодке тремтiння.

— Гарно! Правда? — обернувся до мене Чак. Уперше за весь час подорожi в минуле заговорив вiн до мене. Я так звик до своєї невидимостi, що навiть здригнувся вiд несподiванки.

— Гарно! — повторив Чак. — Без коней тодiшнього цирку i уявити собi не можна. Власне, цирк i почався з коней, коли у 1780 роцi кавалерiйський капрал у вiдставцi Астлей побудував у Лондонi амфiтеатр i почав давати в ньому вистави школи верхової їзди.

— А до того що — не було циркачiв? Нi клоунiв, нi акробатiв? — якось навiть розгублено спитав я (невже могли жити люди колись без циркачiв?).

— Та нi. Артисти були. I акробати, i клоуни. Тiльки не називалися вони клоунами. Це я про сучасний цирк, стацiонарний, кажу, до якого ми звикли. А артисти були. З найдавнiших часiв. Ще за Київської Русi. Скоморохами називались. У Софiйському соборi навiть фреска є. Стривай, — насторожився раптом Чак i прислухався. — Здається, вiн уже йде. Слухай, тепер будь уважний. Я потiм не зможу з тобою побалакати. Запам'ятай! Коли вiн скаже менi: "Вийди!" i я вийду (це буде потiм пiд час розмови з Рудим Августом, запам'ятай!), ти не йди за мною, розумiєш, не йди. Залишся i послухай, що скаже йому Август. Це дуже важливо, дуже, розумiєш!

— Розумiю. А чого ж?! Розумiю.

Обличчя Чака враз рiзко змiнилося, очi його вже не дивилися на мене. Я обернувся. Вiд сходiв, накульгуючи, швидко йшов Стороженко, трохи захеканий i нiби знiяковiлий.

— Порядок! Ходiмте.

Вони зайшли у службовий хiд, знову пiднялися сходами, проминули коридор з багатьма дверима i бiля одних дверей зупинилися.

Стороженко помiтно хвилювався, навiть у напiвтемрявi видно було, як вiн зблiд.

З дверей напроти вийшло кiлька чоловiк у лискучих, з блискiтками трико.

Найвищий, чупринистий, усмiхнувся до Стороженка:

— А-а, це ти? Знову? Салюто! Гляди не нарвись на Анема. Вiн десь тут ходить.

— Грацiа! Дивитимусь! — кивнув Стороженко i, коли вони пройшли, шепнув Чаковi: — Повiтрянi акробати "Лiтаючi люди Альберто".

Потiм нервовими рухами розв'язав, розкрив круглу картонну коробочку, вийняв з неї знайому вже менi каструлю, нахилившись, щось над нею поробив i передав Чаку.

— Вiзьми. I подаси менi потiм, коли я скажу. Будеш у мене сьогоднi асистентом. Добре?

— Вiн якось непомiтно почав уже називати Чака на «ти», виявляючи цим, мабуть, свою приязнь i довiру.

I далi хвилюючись, Стороженко нарештi перевiв подих i легенько постукав у дверi.

— Заходьте! — почувся зсередини тихий жiночий голос. Стороженко прочинив дверi, встромив туди голову i тонким жартiвливим голосом проказав:

— Ку-ку!

— А-а, П'єр… Заходьте!

— Я не один. Зi мною асистент. Дозвольте показати вам репризу.

— Будь ласка! Прошу!

Я зазирнув у дверi.

У маленькiй кiмнатцi бiля туалетного столика з круглим дзеркалом сидiла струнка молода жiнка у барвистому шовковому халатi, гарна, з тонкими рисами обличчя, з великими чорними очима, глибокими, як безодня.

Стороженко, а за ним i Чак зайшли у кiмнату.

— Алле! — обернувся до Чака Стороженко, артистичним жестом одкидаючи назад руку. Чак подав йому каструлю.

— Шановна публiко! Сьогоднi на базарi я купив каструлю. Звичайну порожню каструлю. Дивiться!

Вiн пiдняв угору каструлю, перевернув її, показуючи, що вона порожня. Потiм закрив її кришкою.

— Прийшов додому… одкриваю… Ап!

Вiн рiзким рухом зняв кришку — у каструлi лежало три свiжi червонi троянди.

Стороженко опустився на одне колiно i подав троянди мадемуазель Терезi.

"Ага! Ясно! — подумав я. — Ясно, чого вiн захекався. Бiгав купувати квiти. Не хотiв, щоб Чак це бачив".

Я помiтив, що поряд з цирком, за готелем «Континенталь», у третьому номерi був магазин квiтiв «Флора», а навпроти, у четвертому, поряд iз залом «Скетiнг-рiнг», магазин квiтiв «Парма». В один iз них Чак, мабуть, i забiг.

Мадемуазель Тереза взяла квiти i мовчки грацiозним рухом вдячно схилила голову.

Стороженко пiдхопився.

— Та це ще, шановна публiко, не все! Захотiв я зварити борщу. Одкриваю каструлю…

Стороженко знову рiзким рухом зняв кришку, пролунав вибух, фейєрверком сипонули iскри бенгальського вогню, бабахнуло вдруге, i з каструлi полетiло вгору рiзноколiрне конфеттi.

Клоун, наче з переляку, гепнувся, сiв на пiдлогу.

Тереза засмiялася.

— Ну як? — пiдводячись, з надiєю спитав Стороженко.

— Добре, П'єр, добре. Гарна реприза. Я думаю, тепер вас вiзьмуть.

Тереза смiялася, але очi в неї були сумнi. Стороженко помiтив це.

— Що з вами, Терезо?

— Нiчого, — спокiйно вiдповiла вона.

— Що