Читати книгу - "Заячий пастух"

головою на малят, що гралися серед кімнати. – То все цієї молодиці. Одначе, лізь сюди, я трохи посунуся, поки місце ще є.

Василько зняв з себе торбу й поклав на піл.

– Скільки ти грошей дав тому босяцюзі? – спитав дядько.

– А я не знаю, – знизав плечима Василько. – Скільки було...

– Копійок, мабуть, з п'ятдесят, якщо не більше, – поміркувавши, мовив дядько. – Було б не давати. Шкода, однаково проп'є. Допився той граф, що вже й украсти нездатний... А ти ж звідки такий будеш?

– Здалека, з Дешевців.

– Не чув таких Тутешні околиці я знаю. А чий ти? Теж арештантів син?

– Нічий я, бо сирота круглий.

– Тепер більше ходять арештанські діти. Біда, хлопче, та й годі...

Дядько вже не розпитував далі, зібрав у жменю бороду й задумливо м'яв її, а Василько розв'язав торбу й сів вечеряти. До нього підсунувся хлопець у ластовинні.

– То ти Василь? – спитав він несміливо.

– Авжеж що Василь, – переламавши надвоє перепічку й подаючи половину хлопцеві в ластовинні, сказав Василько.

– І ти аж за море йдеш?

– Авжеж.

– А там гарно?

– Там усе є. Не треба нікому побиратись.

– Ми й не побираємось, – нагло, мов від фізичного болю, скривилось обличчя в ластовинні. – Нас обікрали, то ми на залізницю грошей просимо. А як назбираємо, одразу до батька поїдемо.

– Просити не гріх, коли треба, – заспокоював Василько хлопчину.

– А мене звуть Ваньком.

– У мене в селі був товариш Федько. А собаку його звали Лиском.

– Нашого Бровка козак зарубав шаблею.

– Я козаків ще не бачив.

– Чубаті, в чорних киреях та синіх штанях. А на штанях червоні смуги. Ті козаки б'ють людей страшенно. І кіньми топчуть.

– У нас бунту не було, бо ні одного пана близько нема.

– А ми свого пана спалили. А землю його хотіли поділити. А за те батька відвезли до Сибіру.

– До Сибіру теж далеко...

– Мама хату продали. А злодії в неї на станції з пазухи гроші витягли.

– Пішки не дійдете. У вас малі діти.

– Нас тепер стереже дядько Петро. Щоб ще раз не обікрали. У дядька Петра син у Сибірі. Разом будемо їхати.

– А я пішки. Мені аби море обійти. А там уже починається теплий край.

– Чи й там пани е?

– Нема. Там кожен сам собі пан.

– А земля чия?

– Всіх. Там землі, скільки хочеш. Не перейдеш і

не переїдеш її.

– А базари там є?

– Базари? Повинні бути базари. А куди б же люди з'їжджались, щоб побачитись та погомоніти й під возами випити? Без того людина не обійдеться.

– Минулої ночі тут пили–пили, а тоді почали битись. Господар страшенно розсердився й повигонив їх з хати...

– У теплих краях не б'ються... Нема за що...

До нічліжки крізь запорошені шиби вікон вливалися потоки синіх присмерків, зафарбували вони

людські постаті, увесь простір приміщення. Один по одному приходили ночувальники, ставало все гомінкіше, чувся сміх, хтось голосно стогнав, у кутку навколо свічки картярі вигукували лайки.

Ванькова мати повкладала біля себе менших дітей, накрила їх рядном, і вони поснули. А хлопці, Василько з Ваньком, забувши про втому, тихо гуторили, не помічаючи того, що діялось навколо них.

Василькові його новий знайомий сподобався. Звичайно, Ванькова доля, як і доля його матері з дітьми, сумна, і коли б Василько міг, він припинив би їхні страждання, повернув би їм батька з Сибіру, наділив би землею, хай би жили так, як воно людям належиться.

Але Ванькове страждання відрізняється лише дрібницями від страждань інших людей, що шукають собі притулку в смердючих нічліжках, що живуть в погрузлих у землю похилених хатах по селах, що нидіють у темних вологих підвалах міських кам'яниць. А сльози в усіх однаково гіркі, а зітхання однаково тяжкі. Василько вже досить набачився лиха людського і все більше переконувався, що єдиний порятунок людям – теплі краї. Але довго терпіли люди, хай же й далі терплять, хай жебрачать, крадуть, пиячать, з розпуки сваряться й б'ються, поки розбереться Василько в білому світі, що воно і як, і тоді покладе край усім неподобствам.

До нічліжки тихо, мов крадучись, увійшов з ліхтарем у руці малий та ще й скоцюрблений дідок і, спрямовуючи промінь світла до кожного ночувальника, гостро вглядався в обличчя й переходив далі. Так обійшов усе помешкання, заглядав під піл і не сказав ні слова, аж поки не опинився знову біля дверей та не повісив над ними ліхтаря.

– Панове! – підніс він руку вище від голови, запрошуючи до тиші, хоч з його появою й без запрошення все вгамувалось. – Панове! – повторив скоцюрблений дідок своїм не по–людськи верескливим голосом. – Панове! Я люблю порядок. Прошу з цим рахуватись...

І зразу ж зник. У нічліжці хтось закашлявся, хтось вилаявся, знову загуділи голоси, помешкання наповнилось звичним гомоном, що в ньому люди топили свій час і думки.

– Сердитий господар, – казав Ванько. – Хто йому не сподобається, то виганяє на вулицю. І його бояться. Тепер ночі холодні. Куди дінешся?

– У теплих краях і вночі тепло, – завважив Василько.

– Там усе гарне, – перейнявся Васильковим переконанням Ванько. – А знаєш що? Візьми й мене з собою. Нам обом краще буде, ій–бо, краще. Василько усміхнувся.

– Тобі