Читати книгу - "Поза часом"

тепер вона знову вмоститься в своєму ліжку; здоровий глузд підказував мені, що необачно й навіть ризиковано заходити о цій порі до чужого дому; либонь, я все ще переконувала себе в цьому, коли зайшла в прочинені двері й завважила дівчинку, котра чекала на мене в тьмяному передпокої, заставленому садовим реманентом і різним непотребом. Смужечка світла пробивалася з-під дверей, що вели до кімнати, і дівчинка, махнувши рукою в той бік, ледь не бігцем перетнула передпокій і, наблизившись до дверей, почала сторожко їх прочиняти. Я стояла поруч, жовтий промінь світла, що витикався зі щілини, яка потроху ширшала, бив мені просто в лице, звідти війнув запах паленого, я почула звук, схожий на здушений зойк, — він долинав раз по раз, уривався й чувся знову; моя рука штовхнула двері, і переді мною постала брудна кімнатчина, поламані табуретки, вкритий старими газетами стіл, заставлений пляшками з-під пива та вина й склянками, а далі ліжко, і на ньому голе тіло з кляпом із зашмарованого рушника у роті, прив’язане за руки та ноги до залізних билець. Спиною до мене на лаві сидів тато дівчинки й робив мамі зле; він нікуди не поспішав, неквапно підносив до рота сигарету, повільно випускав з носа дим, а тим часом тицяв запалену сигарету в мамині груди й поки не прибирав, з-під рушника, що затуляв рот і все лице жінки, крім очей, чувся здушений стогін. Поки я усвідомила це, поки зрозуміла, що також зробилася часткою того, що тут відбувалося, тато встиг прибрати сигарету й знову піднести до рота, зробити нову затяжку, втішаючись смаком гарного французького тютюну, а я встигла роздивитися тіло жінки — вкрите опіками від живота до шиї, фіолетові та червоні цятки, що піднімалися від стегон і піхви до грудей, до яких знову мала доткнутися сигарета: з витонченою елегантністю він вишукував на шкірі місця, де ще не було опіків. Стогін і судомні рухи тіла на ліжку, що рипіло від корчів, перемішалися в моїй уяві й змусили несамохіть зробити те, що я зробила і чого сама собі ніколи не зможу пояснити; між чоловіком, котрий і далі сидів спиною до мене, і мною стояла поламана табуретка, я побачила, як вона здійнялася вгору й опустилася просто на голову татові; його тіло й табуретка майже водночас повалилися на підлогу. Я відсахнулася, щоб не заточитися й собі: всі свої сили я вклала в те, щоб здійняти й опустити табуретку, і тепер вони полишили мене, я стояла посеред кімнати, хилитаючись, наче лялька; пригадую, я пошукала якесь опертя, але так нічого й не знайшла, озирнулася мигцем і завважила причинені двері; дівчинки в помешканні вже не було, а чоловік на підлозі здавався примарною плямою, зіжмаканою ганчіркою. Те, що сталося потім, я могла бачити в якомусь фільмі чи прочитати в якійсь книжці; я там була, але мовби й не була, а проте була, та ще й виявилася такою меткою та затятою, що, не гаючи часу — якщо все взагалі відбувалося в часовому вимірі, — схопила зі столу ніж, перерізала мотуззя, яким була прив’язана жінка, зірвала з її обличчя рушника й уздріла, як вона випросталася — тепер уже мовчки, не зронила жодного звуку, наче так було потрібно й навіть необхідно, а тоді глянула на тіло чоловіка на підлозі, що вже починав оговтуватися, бо його непритомність не могла тривати вічно, потім — так само мовчки — жінка подивилася на мене, підійшла до тіла й схопила його за руки, а я тим часом тримала його за ноги; з подвійною силою ми жбурнули його на ліжко, перетягли тим самим мотуззям, прив’язали до ліжка й заткнули йому рота кляпом — і все це у беззвучній тиші, в якій, здавалося, щось тремтіло на надзвуковій ноті. Я не знаю, що сталося далі: бачу голу жінку, її руки рвуть на клапті його одіж, розстібають брюки й спускають їх до кісточок, бачу її очі в моїх, пару вирячених очей і чотири руки, які роздирають камізельку, сорочку, плавки й оголюють його; зараз, коли я мушу це пригадати й відтворити, моя клята натура та непоступлива пам’ять оживляють іншу картину, не знати як пережиту, хоча й ніколи не бачену, — епізод з оповідання Джека Лондона, коли мисливець на Півночі докладає відчайдушних зусиль, щоб померти легкою смертю, а поруч — перетворений на криваве місиво, в якому ще жевріє свідомість, виє та корчиться його товариш, катований жінками-індіанками, котрі продовжують його життя, в якому йому залишилося тільки кородитися та кричати, вбивають, не вбиваючи, вигадуючи все нові й нові незнані досі витончені муки, — так само, як і ми: незнані досі, але роблячи саме те, що слід було робити. Не варто запитувати себе тепер, чого, за яким правом я вплуталася в цю історію і якою була моя участь у тому, що відбувалося в мене на очах, які, поза сумнівом, усе бачили та пам’ятають, так само як уява Лондона повинна була бачити й пам’ятати те, що його рука була нездатна відтворити. Знаю лише, що дівчинки з нами не було відтоді, як я ввійшла до кімнатчини, і що тепер мама робила зле татові, втім, хтозна, чи то була лише мама, чи, може, й спалахи тієї ночі, уривчасті образи, що постали з газетної вирізки, руки, відтяті від тіла й поміщені в посудину під номером 24, з неофіційних джерел нам стало відомо, що він раптово помер, щойно його почали катувати, рушник у роті, запалені сигарети, і Вікторія, віком два роки та шість місяців, та Уго Роберто, віком один рік і шість місяців, залишені на порозі їхньої домівки. Звідки мені знати, скільки це тривало, як збагнути, що і я також, і я, котра гадала, буцімто живе по той бік, як примиритися з тим, що і я на тому ж боці, де відтяті руки та братські могили, на тому ж боці, що й закатовані та розстріляні в різдвяну ніч дівчата; залишалося тільки вибігти геть, перетнути сад, наштовхуючись на дротяну загорожу, й з роздряпаним коліном вибратися на холодну вулицю, дістатися до площі Шапель і майже одразу впіймати таксі, що відвезло мене до одної, а тоді до другої склянки горілки та до сну, від якого я оговталася опівдні, лежачи поперек ліжка, вдягнена, із закривавленим коліном і тим, мабуть, рятівним головним болем, який спричиняє горілка, перелившись із пляшки в горло.

Я працювала цілий день — мені здавалась